Читати книгу - "Око прірви, Шевчук Валерій"

Бо тільки хто із ним співстраждає, хто прийняв його науку як умерти, хто вибрав смерть, відкинувши принади світу, той із ним возцариться — в ньому життя наше, він є похвала наша, він є голова наша, для нього вмерти — знахідка і щастя. Отож умирайте для світу щогодини, щоднини, щомісяця і щороку — оце і є дорога до Бога, а смерть — провідниця до нього. І як не можна без провідника пройти через Око Прірви, так не можна без смерті дістатися до Бога, який нас чекає і від нас одного сподівається, щоб ми ступили на цю стежку, тобто пішли у смерть зі смертю, прокляли світ і все блискуче у ньому і так утекли від предковічного людського первогріха. Смерть любіть, діти мої, не життя, не думайте, як вижити й напоїти своє тіло, бо воно вам ворог, а смерть — благодійниця ваша, коли є провідником вашим по вузькій стежці через Око Прірви, бо той, хто любить світ, а не Бога, пожирається тим Оком і ніколи на обітований берег не перейде. Пожирає, діти мої, його звір дивний, небачений, рогатий, зубатий, ротатий, пожирає із тлінним тілом та ущербним духом — цієї смерті стережіться й уникайте, бо вона у Прірву веде, а не на Спасенний Берег, де вас чекає з ангелами й архангелами, і з праведними та святими Господь наш великий, який любить лише тих, хто проклинає цей безумний і жахкий світ, Прірву, де і сонце — тьма, і при місяці — пагуба. Коли ж тут уподобимося бідності, смиренню навчимося і послушанню, і співстражданню Богові і коли відійдемо від світу цього, у славі й царстві його будемо, бо не можна трудитися на Бога й мамону, і чим хто переймається, на того й працювати буде. Коли ж до Бога любов'ю переможені ми є, Божі робітники ми є, від нього-бо мед приймаємо у вічному житті. Коли ж віддамося голосу плоті й корисливості, плоть же дамо пристрастям, пристрасті кинуть нас злоначальнику-ворогу, із ним буде мзда вічна тим, що в геєні йому працюватимуть. Амінь!

Микита вклонився всім низько й величаво завмер, задерши бороду.

І всі уломні, й почварні, й Микитині учні набрали повні груди повітря і гукнули в один голос:

– І-ї-ях!

— А тепер, діти мої, — сказав м'яко Микита, — ідіть хто хоче й моліться Богові, а я розмовлятиму з новоприбулими, яких Господь послав до мене і які шукають у мене помочі на духовні біди свої й напасті. Хто хоче послухати — залишайтеся.

Микитині учні зрушилися, залишився Теодорит з Антонієм, і Георгій біля воріт як чатовий, решта пішли до хатини. Уломні й почварні однак стояли так само непорушною стіною.

— Виходь перший, брате Павле, — сказав Антоній, — бо найбільше потребуєш помочі святого.

Павло вийшов й опустився на коліна.

— Святий отче, — сказав Павло, мучить мене падуча хвороба. Відмовляли мене отці Скиту Манявського в Карпатах і святі отці печерські з Києва, але не покинула мене болість і в дорозі до тебе вдарила, а раз тут, біля твого святого місця.

— Чи тілесна твоя хвороба, чи біс живе у тобі? — спитав Микита. — Маєш знати, бо тебе вона й мучить. Коли тілесна, не шукай у мене ліку, не оздоровлюю я тіла, яке на смерть призначене, — гріх його лікувати. Оздоровлюю душу, щоб не була ущерблена, а зцілилася й удостоїлася з радістю прийняти смерть тіла в ім'я Господнє.

— Це знаю природи недуги своєї, — сказав Павло. — Коли б'є мене, безмисельний і безпам'ятний стаю.

— Тоді це біс оселивсь у тобі, — прорік Микита.

— Чому ж не прогнали його святі отці скитські та печерські?

— Бо хочеш тіло уздоровити, не душу. Уздоровити ж душу можна тільки в один спосіб: згодитися на смерть тіла, а отже, й біса. Бо найбільший біс у нас — це і є тіло. Вбивай цього біса, а я помолюся за тебе. Коли ж хочеш, щоб дух твій залишався із тілом щеплений, змирися й чекай, поки той біс не потягне тебе у геєну.

— Отже, радиш мені вмерти, святий отче? — з жахом спитав Павло.

– Із Божим іменем на вустах, приготувавши себе, щоб відчувати радість од того, що вмреш, а не жах. Жах перед смертю — це меч у руках біса плоті. Коли ж запрагнеш смерті, спасешся, і Бог тебе зцілить від падучої, забравши у вічні чертоги. Відійди від святого місця і розмисль. Зцілювати себе чи губити маєш сам.

— Хочеш, щоб покінчив самогубством, як карлик Мусій?

— Карлик Мусій не покінчив самогубством, його забрало Око Прірви, звідкіля він і пішов до геєни. Самогубство — гріх для християнина, бо життя тобі має забрати той, хто його дав, тобто Господь. Умри не накладаючи на себе рук. Навчися святому мистецтву вмирати і вмирай у Бозі, не від Бога.

Павло був уражений і зрушений, я це побачив, коли по вернувся обличчям до нього. Очі його розширилися й синьо палали, а обличчя стало червоне, як буряк.

— Тепер іди ти, брате Михайле! — сказав Антоній. Я виступив наперед, а тоді уклякнув.

— У мене недуга інакша, — сказав я, — і не відаю, святий отче, чи й недуга це. Але, очевидно, недуга, бо сум'ятить.

— Коли сум'ятить, сидить у тобі біс. Говори! — сказав Микита.

— Спершу у Двірцях, а тоді в Пересопниці переписував я Євангеліє, щедро оздоблюючи кожну сторінку орнаментами й творячи чимало й малюнків, і, коли чинив цю роботу, більшого щастя й задоволення не мав. Люди, котрі бачили мою працю, казали: немає від неї ліпшої й досконалішої, і багато років вона в мене забрала. Кожна літера чотирьох Євангелій переписана мною, а кожне речення осмислене й продумане, бо перекладав я на просту мову, аби наблизити до розуміння Святого Письма наш люд. З ранку до вечора, щодня, крім свят та неділь, працював я богонатхненно і щодня відчував, що Бог наливає мене творченосною силою. Усе вміння та вправність уклав у це творення і щодня горів, ніби свіча. І от завершив роботу й поїхав до Житомира, щоб почати переписувати інше Євангеліє, тобто іншу почав писати книгу. І тут відчув страшне: хист мій пропав, а свіча погасла, і став я цілком до роботи нездатний, а без свого рукомесла та художества що я у світі?

— Гріх твій у тому, — гостро сказав Микита, — що по любив красу світу і служиш цій мамоні, а краса світу — один із найулюбленіших бісів диявола. І, хоч писав ти Святе Письмо, не Бог палив твою свічу, а диявол — Святе Письмо не потребує краснописання, пишних малюнків та орнаментів — воно велике й красне змістом своїм, і цього для нього досить. Бог знищив, як міль, привабність людини, бо "кожна людина направду — марнота", як сказав Давид. "Не жадай краси в серці своїм, і тебе хай не візьме своїми повіками", — сказав Соломон. Краса — це тіло, не дух, а "всяке тіло — трава, всяка ж слава — як цвіт польовий, трава засихає, а квітка зів'яне, як подих Господній подує", — сказав Ісая. "Хто по кладається на красу, — сказав Єзекиїль, — той стає розпусним через славу свою і виливає розпусту в кожного перехожого". Той, хто творить красу, будує собі підвищення, — так сказав Єзекиїль, — і розхиляє, як вшетечниця, ноги свої до кожного перехожого й побільшує свою розпусту. Мовив Господь до царя тирського: "Я проводжу на тебе чужих, насильників, і вони повитягають мечі на красу мудрості і зневажать красу твою".[24] І знову Єзекиїль: "Стало високим твоє серце через красу твою, і кинув я тебе на землю". Радуйся, а не сумуй, брате, що Господь уздрів твою звабу й умертвив твою руку і око, які служили дияволу, — він зглянувся на тебе. Радуйся з того, що ти став без свого рукомесла та художества нічим у світі, бо так до Бога наблизився. Рукомесла й художества — вигадки світу, а що світ проклятий, то й вони прокляті. Слава Богу за те, що увільнив тебе від цього, думай про нетлінну красу покірливого духу, а не про красу творену. Прикрашав ти Святе Письмо, а тим самим тлінним вічне вдягав, і роки свої, і дні мамоні у пащу кинув. Отож май надію і йди по вузькій стежці через Око Прірви, на яку Господь тебе поставив, — перейдеш, коли на нього уповатимеш.

І він скерував перста у той бік, де було Око Прірви.

Слова його впали на мене як удари молотка, зовсім притлумивши й запаморочивши. Очевидно, лице моє було таке ж, як у Павла, бо я побачив на обличчі Созонта півусмішку. Став біля Павла й уздрів, що той і досі червоний, як буряк. Паленіло лице і в мене, всі думки й помисли змішалися, і дивний трем побивав тіло — була в словах Микитиних якась нещадна, несамовита, разюча й побиваюча сила, та й не дивно, адже не своїми словами мене убивав, а словами Святого Письма. І я вже не думав, що я робак із діамантовою головою, як малював себе уві сні, вже знав напевне — робак я з головою робака, а ще й до того такий, на якого наступив окутий залізом чобіт. І цілком незалежно від своєї волі я заплакав.

— Тепер іди ти, брате Созонте, — сказав дзвінко Теодорит. Созонт виступив наперед і вклонився Микиті, але не уклякав, як ми з Павлом.

— Не прийшов до тебе за ліком для душі, — сказав він рівно, — а з послушання. Доручили мені святі отці київські створити нові Четьї-Мінеї, щоб додати їх до "Патерика Печерського", якого маю переписувати. Тож за порадою святих отців хочу там розповісти й про тебе й викласти твою науку.

— Мені не потрібна мирська слава і не шукаю її, бо мирська слава — від диявола, не Бога, — понуро прогув Микита.

— Не для мирської слави хочу писати свої Четьї-Мінеї, — сказав Созонт, — а для науки християнському людові. Чи вважаєш, що й святе повчання — річ марна й світова?

— Коли б так уважав, — мовив Микита, — не промовляв би щоранку для вірних проповідей, хоч дехто вважає проповіді непотрібним привнесенням.

— А я прагну твої проповіді й житіє твоє рознести між християн, щоб звучали твої думки не перед кількома на цьому острові, а перед багатьма. Зрештою, коли не благословиш, то й не писатиму про тебе, для твого благословення сюди й прийшов.

— Чому маю тобі вірити? — спитав Микита.

— А чому маєш не вірити?

— Бо сказано у Псалтирі: "Марноту говорять один до одного їхні вуста облесні і серцем подвійним говорять".

— Продовжу твій візерунок, — сказав Созонт. — "Нехай підітне Господь уста облесливі Та язика чванькуватого тим, що говорять: "Своїм язиком будем сильні, наші уста при нас, хто ж буде нам пан"".

— Я сказав: "Кожна людина говорить неправду". "Горді вимишляють на мене неправду".

— "Ненавиджу всяку дорогу неправди". "Я неправду не навиджу й бриджуся нею".

— "Хто неправду говорить — загине", — сказав Микита.

— Ми побавилися візерунками із Святого Письма, а тепер до діла, — сказав спокійно Созонт.