Читати книгу - "Життя за життям, Кейт Аткінсон"

Іззі розсміялася, ніби дотепно пожартувала, і знову розпилила невидиму хмарку у вбиральні. Запах був геть неподібний на квіткові пахощі, якими мастилася Сильвія.

Вони нарешті дісталися до квартири Іззі на Безіл-стрит («endroit банальний, зате до „Герродс“ рукою подати»). Вбиральня в Іззі була викладена рожевим і чорним мармуром («Сама розробила, краса, правда ж?») — різкі лінії, гострі кути. Урсулі страшно було уявити, що сталося б, якби там хтось послизнувся і впав.

У цій квартирі все було нове й лискуче. Це вам не Лисячий закут, де час відмірювало повільне цокання великого годинника в передпокої, а на паркеті лищала патина років. Майсенські фігурки з відбитими пальчиками й облущеними ніжками і стафордширські песики з надщербленими вухами, здається, не мали нічого спільного із пластиковими полицями й оніксовими попільничками у покоях Іззі.

На Безіл-стрит усе було таке нове, наче місце йому у крамниці. Навіть книжки нові — романи, збірки есеїв і вірші письменників, про яких Урсула ніколи не чула.

— Треба йти в ногу з часом, — сказала Іззі.

Урсула поглянула на себе у дзеркало у вбиральні. Іззі височіла за нею, як Мефістофель за Фаустом, і сказала:

— Господи, та ти в нас виросла красунечка, — а тоді взялася по-різному укладати їй волосся. — Тобі треба підстригтися, сходи до мого coiffeur. Він справжній майстер. А то виглядаєш, як доярка, а можеш бути підступно зваблива.

*

Іззі витанцьовувала спальнею, наспівуючи «Якби ж то я вміла танцювати шиммі, як моя сестричка Кейт».

— А ти вмієш танцювати шиммі? Дивись, це легко.

Насправді виявилося геть не легко, тож вони, розсміяні, повалилися на сатинове покривало на ліжку.

— Нада забавлятися, да? — сказала Іззі, жахливо імітуючи вимову кокні.

У спальні був жахливий безлад — повсюди валявся одяг, сатинові нижні спідниці, крепдешинові нічні сукні, шовкові шкарпетки й осиротілі черевики, і на всьому лежав шар пудри.

— Ти поміряй, якщо щось подобається, — недбало кинула Іззі. — Хоча ти значно менша за мене. Jolie et petite.

Урсула відмовилася, бо боялася, що одяг її причарує. Такий одяг міг перетворити тебе на іншу людину.

— Що робитимемо? — спитала Іззі, раптом занудьгувавши. — Може, в карти зіграємо? Безик?

Пританцьовуючи, вона рушила крізь завали до вітальні, до великого лискучого хромованого об’єкта, який виглядав так, ніби його щойно винесли з капітанського місточка океанічного лайнера. Він виявився баром.

— Випити хочеш? — вона із сумнівом поглянула на Урсулу. — Ні, не нагадуй, тобі тільки тринадцять.

Вона зітхнула, закурила й поглянула на годинник.

— Для матіне надто пізно, для вечірніх вистав надто рано. У Театрі герцога йоркського дають «Викликає Лондон!», кажуть, дуже цікаво. Можемо піти, поїдеш додому пізніше.

Урсула торкнулася клавіш друкарської машинки, що стояла на столі під вікном.

— Моє знаряддя праці, — сказала Іззі. — Може, впишу тебе в колонку.

— І що напишеш?

— Не знаю, щось вигадаю. Так роблять усі письменники, — вона вийняла і поклала на патефон платівку з шафки. — Послухай, ти такого ніколи не чула.

І справді, не чула. Почався запис із піаніно, проте це не мало нічого спільного з Шопеном чи Лістом, яких Сильвія виконувала так мило (а Памела — так прозаїчно).

— Це називається хонкі-тонк, — сказала Іззі. Жінка з американським акцентом співала таким грубим голосом, ніби вік звікувала за ґратами. — Це Іда Кокс. Негритянка. Правда ж, надзвичайна?

Правда.

— Співає про сумну жіночу долю, — сказала Іззі, підкурюючи чергову цигарку і затягуючись. — Якби ж то знайти якогось багатія й вийти заміж. «Великий прибуток — найкращий рецепт щастя, який я знаю». Ти знаєш, хто це сказав? Ні? А треба.

Вона раптом роздратувалася, як не до кінця приручена тварина. Задзвонив телефон, вона пробурмотіла «в останню мить порятувалася», а тоді почалася гарячкова розмова з незримим, нечутним співрозмовником. На прощання Іззі кинула: «Це прекрасно, любий, побачимося за півгодини». Й Урсулі:

— Я запропонувала б тебе підвезти, але їду до «Кларіджс», це за сто кілометрів від Мерілебону, а потім мені ще треба дістатися на вечірку на Лоундес-сквер, так що вибачай, ніяк не можу доправити тебе на вокзал. Ти ж доїдеш на метро? Метро користуватися вмієш? Сідаєш на лінію Пікаділлі до площі Пікаділлі, а тоді пересідаєш на Бейкерло до Мерілебону. Ходімо, я тебе проведу.

Коли вони вийшли на вулицю, Іззі вдихнула на повні груди, мовби її щойно випустили на свободу.

— О, сутінки, блакитна пора. Правда ж, мило? — вона чмокнула Урсулу в щоку. — Була дуже рада тебе бачити, треба ще зібратися. Ти ж даси собі раду? Tout droit до Слоун-стрит, тоді наліво, і ти на місці, от і станція Найтсбрідж. Ну, біжи.

*

— Amor fati, — сказав доктор Келлет, — ти ж про таке чула?

Звучало як «а море в фаті», хоча до чого тут море? Доктор Келлет сказав, що Ніцше («філософ») до цього тягнувся:

— Ми мусимо приймати те, що дає нам доля, і не судити, погано це чи добре. Він би сказав «Werde, der du bist».

Доктор Келлет вибив попіл із люльки в камін — мабуть, прибирає в кабінеті хтось інший.

— Ти розумієш, що це значить?

Цікаво, скількох десятирічних дівчаток доктор Келлет бачив раніше?

— Це значить стати собою, — сказав він, трамбуючи волокна тютюну до люльки. (Спершу буття, а тоді вже й небуття, вирішила Урсула). — А Ніцше запозичив це у Піндара. γένοί, οΐος έσσί μαθών. Ти знаєш грецьку? — тепер вона остаточно втратила нитку оповіді. — Це значить стати собою, осягнути свою природу.

Урсулі здалося, що він сказав «у Піннера» — у містечку Піннер оселилася, вийшовши на пенсію, нянечка Г’ю, і доживала віку із сестрою над крамничкою у старій будівлі на центральній вулиці. Якось у неділю Г’ю відвіз туди Урсулу й Тедді на новенькому бентлі. Нянечка Міллс налякала Урсулу (але не Г’ю): все торочила про манери й перевіряла, чи не брудні у Тедді вуха. Сестра в неї була приємніша: підкупила їх бузиновим узваром і скибками булки з ожиновим варенням.

— А як Ісобель? — спитала нянька Міллс, стиснувши губи так, що вони зморщилися, як чорнослив.

— Іззі як Іззі, — сказав Г’ю. Якщо повторити це швидко, як зробив згодом Тедді, то звучало, ніби дзижчить рій ос. Іззі, виявляється, уже давно стала собою.

Навряд чи Ніцше запозичив щось