Читати книгу - "Стонадцять халеп Остапа Квіточки, Олександр Степанович Дерманський"

Вдруге його опритомнив страх. Це було глибоке відчуття, що зародилося, здавалось, навіть не в його, Вельзеперовім, єстві, і зовсім не тепер. Це був страх, який перейшов до нього в спадок ще з тих первозданних часів, коли хтось із його прародичів уперше намислив ослухатися й повстати проти небесних сил. Це був пекельний страх. Це був страх, у якому не було нічого, крім самого страху.

Він розбудив недодідька, дав йому силу не просто повзти, він дав снагу долати підземне пристанище галопом на чотирьох. А ще той страх відікрав у нього спогади про все, навіть про Ґорзулію.

Вельзепер мчав наосліп, гнався й чув, як ноги грішників-переслідувачів стрясають землю над ним і під ним, то праворуч, то ліворуч — скрізь. Вельзепер кілька разів натикався на яскраве світло. Тоді він розумів, що це світло знищить його, що в нім він спалахне, як пір’їна в багатті. Тоді недодідько круто розвертався і гнав своє знеможене тіло в інший бік, завертав у розгалуження тунелів, але знову натикався на світло.

Так він бігав, аж поки не попався. Все сталося миттєво. На якусь частку секунди Вельзепер збагнув, що вже не біжить, а борсається в пастці. Недодідько відчув себе кажаном. Йому здалося, що це він сам себе впіймав і посадив до задушливої торбини. Тоді нечистий спробував знайти латку в ній і розширити дірочку. Та ніякої латки й ніякої дірочки не було. Ця торба виявилася цупкою.

Зовні до Вельзепера долинали голоси грішників. Чортолови, що кудись його несли, раділи, наче бісенята. І говорили про якісь бублики. І нечистому кілька разів навіть здалося, що ті грішники думають, наче він, Вельзепер, теж бублик.

Чортик просидів у торбі кілька годин. А коли пастку відкрили, то він опинився в невеликому загоні. Кругом було неймовірно ясно. Не вірячи власним очам, Вельзепер усе ж мусив відзначити, що потрапив у верхній світ. Він задер голову догори і крізь вічка металевої сітки помітив високо над собою безмежну синь Ґорзулиних очей. І тут він згадав про кохану. І в ту ж мить збагнув, що бачить небо, — і закляк.

Отак Вельзепер і сидів — із задертою в небо головою й відкритим ротом, аж поки до загону прийшло багато малих і кілька дорослих грішників. Вельзепер навіть не думав, що грішники бувають такі маленькі. Люди з галасом обступили його загорожу. Тоді нечистий заплющив очі, щоб не бачити, як його битимуть чи мучитимуть. Але його ніхто не бив. Натомість просто запахло яблуками. Вельзепер відкрив очі — зрозумів, що перед ним ніякі не грішники, це просто діти. Бо ж невже грішники пхали б йому через огорожу їжу? Так, кілька дитячих рук пропонували йому соковиті жовті яблука! Вельзепер несміливо взяв одне і почав їсти. Чим змусив захоплено заплескати в долоньки найменше дівчатко.

Нічого смачнішого в житті Вельзепер досі не куштував. Друге яблуко взяв сміливіше. Потім йому запропонували цукерку. Цукерки недодідько взагалі тільки на малюнках бачив. А коли він поклав солодощі до рота, то вже остаточно збагнув, що втрапив зовсім не в жорстокі руки грішників-чортоловів. Він утрапив до звичайних людей. І, схоже, люди були цьому раді.

Докторська

Павло Панасович дивився на Бублика і не бачив його. Але в тому нічого дивного. Дивніше було б, якби Бублик у вольєрі таки сидів. Уважний читач вже, мабуть, здогадався, що замість Бублика в загоні сидів не хто інший, як Вельзепер. Еге ж, невеличкий чортик з карамелькою за щокою.

— Е-е-е-е... — спробував щось сказати директор школи, але не зумів. — А-а-а-а... — спробував іще раз, однак все марно.

Він подивився на Остапа, проте й Остап тепер скидався на суцільний знак запитання. У цю мить вони обидва нагадували двох збитошних школярів, яких вивели на чисту воду, викривши їхні витівки. Директор і вчитель мовчки чекали на бурю, що мала ось-ось вибухнути. Адже вийшло, що вони піддурили головного інспектора. І ніякого байбака в школі немає. Отже, Глинятинську дев’ятирічну школу таки закриють.

І Василь Васильович заговорив:

— Я так розумію, це не зовсім байбак, панове? — звернувся він до закляклих директора і Остапа.

Ті винувато кивнули.

— А що воно таке? — знову спитав головний інспектор.

Павло Панасович і Остап стенули плечима.

— Не знаєте?!

Директор з Остапом мляво закрутили головами.

— А я знаю! Я знаю, що це, панове! — Василь Васильович несподівано обняв обох їх за плечі. — Я дуже добре знаю, що це таке!

— Що? — наважився запитати Остап.

— Ха, юначе! Це — ЩОСЬ! Це ого-го що, юначе! Це моя докторська!

— Ковбаса? — здивовано запитав Павло Панасович.

— Ха-ха-ха! Ковбаса! Ха-ха-ха! То ви ще й гуморист, Павле Панасовичу! Ха-ха-ха! Це — моя докторська дисертація! Ясно?!

— Ясно, — кивнув директор. — То ви не закриєте нашу школу?

— Звісно, ні. Ба більше — я ще й проситиму у вас кілька годин біології на тиждень.

— Ви що, хочете працювати в нас учителем біології? — оторопів Павло Панасович.

— Якщо візьмете. Бо ж я однаково мушу лишитися в селі, щоб дослідити повадки цієї незвичайної істоти.

— Дорогенький наш! — вмить переродився Павло Панасович. — Та звісно ж! Я кажу: аякже! Тобто беру вас учителем!

— Агов, ви чули, — загукав у натовп школярів і вчителів Остап, — нашу школу не чіпатимуть!

— Ура!!! — на всі голоси закричали присутні й, ухопившись за руки, закружляли навколо директора та інспектора в нестримному переможному танці.

Халепам кінець

Петро Бредович і Анжела Джолівна не з першого разу второпали, коли Василь Васильович повідомив їм про своє рішення.

— Отже, так, — напучував парочку начальник, — нашому завідувачу перекажете, що Глинятинська семирічна школа дуже перспективна, і ми просто не можемо її втратити.

— Як?! — здивувався Петро Бредович. — То ми її не закриваємо?

— В жодному разі. І ще перекажіть, що я лишився тут на місяць, вивчатиму безцінний досвід тутешнього педколективу.

— Лишаєтесь? — цього разу не втрималася вже Анжела Джолівна. — А... а