Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Тоді з далекої вершини залунав вереск, і старий вожак різко урвав свою мову. Там був один із передових сторожових постів їхнього воїнства, які виставляли на найвищих вершинах, щоб виглядати єдиного ворога, якого бояться земні коти, — велетенських незвичайних котів із Сатурна, які чомусь теж небайдужі до чарів темного боку місяця. Вони — союзники злих жабоподібних створінь і страшенно ворогують із земними котами; за цих обставин зустріч із ними не віщувала нічого доброго.

Після короткої ради генералів усі коти підвелися і зімкнули свої лави, захищаючи Картера і готуючись до велетенського стрибка крізь космос назад на дахи Землі та її краю снів. Старий фельдмаршал порадив Картеру просто розслабитися і летіти на Землю серед цих незліченних пухнастих стрибунів, пояснив йому, як відштовхнутися від поверхні, коли всі відштовхнуться, і як м’яко приземлитися, коли приземляться інші. Він навіть запропонував доправити його до будь-якого місця, до якого той тільки забажає, і Картер обрав місто Дайлет-Лін, з якого відпливла чорна галера; він-бо хотів сісти там на корабель до Оріаба і вкритої різьбленням вершини Нґранек, а ще застерегти людей у місті, щоб вони ніколи більше не вели справ із чорними галерами, якщо тільки існував спосіб розважливо і делікатно припинити цю торгівлю. Тоді, за сигналом, усі коти граційно підстрибнули, надійно стиснувши свого друга власними тілами, а в чорній печері на далекій, нечестивій вершині місячних гір марно чекав на свою здобич повзучий хаос Ньярлатотеп.

Стрибок котів крізь космос був навдивовижу стрімкий, і в їхньому товаристві Картер цього разу навіть не бачив тих великих, чорних, позбавлених форми тварюк, що плазували, стрибали і борсалися в безоднях. Ще перш ніж збагнути, що, власне, трапилося, він уже був у своїй знайомій кімнатчині в заїзді Дайлет-Ліна, а його друзі-коти нечутно вистрибували з вікон на вулицю. Останнім покинув її старий вожак з Ултара, і коли Картер потис йому лапку, сказав, що він має дістатися дому до перших півнів. На світанку Картер, спустившись униз, з’ясував, що вже минув тиждень з дня його викрадення. Попереду були ще два тижні очікування корабля до Оріаба, і за цей час він зробив усе, що міг, аби застерегти місцевий люд від чорних галер, та розповів їм про страхітливі шляхи їхнього плавання. Більшість містян повірили йому, хоча ювеліри так кохалися у чудових рубінах, що ніхто не пообіцяв припинити торгівлю із широкоротими купцями. Якщо через цих купців Дайлет-Лін колись спіткає лиха доля, це буде не його провина.

Приблизно за тиждень довгожданий корабель став на рейді біля чорного молу з високим маяком, і Картер з радістю побачив, що то просто вітрильник зі звичайнісінькими чоловіками, з розфарбованими щитами на бортах і жовтими трикутними вітрилами, яким керував сивочолий капітан у шовковій тозі. Вітрильник був вантажений запашними смолами з оріабських лісів, витонченими гончарними виробами, які виліплюють майстри Багарніта, та дивовижними маленькими статуетками, вирізьбленими із застиглої лави гори Нґранек. Усе це вони обмінювали на ултарську вовну, райдужні тканини Гатеґа і вироби із слонової кістки, які різьбили чорношкірі ремісники з Парґа, що на протилежному березі річки. Картер домовився з капітаном про дорогу до Багарни, і йому повідомили, що подорож туди займе десять днів. Очікуючи на відплиття впродовж усього наступного тижня, він чимало спілкувався з тим капітаном, розпитуючи про Нґранек, і капітан розповів, що мало хто бачив на власні очі те різьблене обличчя на його схилах; проте, казав він, більшість мандрівників, почувши ці легенди від старих людей, а ще від збирачів лави і різьбярів у Багарні, повернувшись додому, полюбляли всім розповідати, нібито вони і справді його бачили. Капітан навіть не знав напевне, чи хоч одна жива нині душа коли-небудь споглядала той барельєф, бо на зворотний бік Нґранека підніматися важко і моторошно, подейкують навіть, що ближче до вершини гора поточена печерами, у яких мешкають нічвиди. Але бодай просто пояснити, які із себе ті нічвиди, капітан навідріз відмовився, бо ж відомо, що вони найчастіше приходять у снах до тих, хто надто часто про них думає. Тоді Картер запитав капітана про незвіданий Кадат серед холодної пустки, про дивовижне присмеркове місто, але про все це добрий чоловік нічогісінько не знав.

Картер покинув Дайлет-Лін рано-вранці з відпливом і побачив, як перші промені світанку затанцювали на витончених багатокутних вежах того похмурого базальтового міста. Два дні вони плили на схід уздовж зелених берегів, часто споглядаючи гарненькі рибальські містечка, що здіймалися вгору схилами, червоніючи своїми дахами з димарями на них, зі старих сонних причалів і пляжів, на яких сохли снасті. Третього дня корабель повернув круто на схід, увійшовши в сильнішу течію, і невдовзі земля зникла за обрієм. П’ятого дня матроси почали нервувати, але капітан вибачився за їхні страхи, пояснивши, що корабель невдовзі пропливатиме повз порослі водоростями стіни і зруйновані колони прадавнього міста, надто старого для людської пам’яті, а коли вода у морі чиста, у глибині кружляє стільки тіней, що простолюд побоюється цього місця. Ба більше, зауважив він, у цій частині моря зникло чимало кораблів; вони підпливали сюди цілі та неушкоджені, але більше їх ніхто й ніколи не бачив.

Тієї ночі дуже яскраво сяяв місяць, води проглядалися до незміримих глибин. Стояв майже повний штиль, тож корабель ледве рухався, а океан був спокійний, як ніколи. Визирнувши за борт, Картер розгледів на чималій глибині баню величного храму, а перед ним — алею неймовірних сфінксів, яка вела до того, що колись було міською площею. Серед руїн пустували дельфіни, тут і там незграбно плавали морські свині, іноді підпливаючи до самої поверхні та вистрибуючи з моря. Корабель поволі просувався вперед, і на океанічному дні з’явилися пагорби, можна було навіть розрізнити лінії, які колись були крутими вуличками та давно розмитими стінами безлічі маленьких хатинок.

Тоді з’явилися передмістя і нарешті — велетенська одинока будівля на вершині пагорба, набагато простішої архітектури, ніж інші споруди, але збережена у значно кращому стані. Вона була похмура і присадкувата, чотири її стіни сходилися під прямим кутом, на кожному розі височіла вежа, а всередині був невеличкий брукований дворик, вся будівля глипала на світ дивними маленькими віконечками. На перший погляд, вона була зведена з базальту, хоча більшість фасаду і вкривали водорості; і така її відчуженість та самотність на цьому далекому пагорбі навівала думки про храм чи монастир. Маленькі круглі віконечка ніби світилися завдяки дрібним сяйливим рибкам, які оселилися всередині, і Картер, споглядаючи цю картину, не міг винуватити моряків за їхній страх. А потім, у світлі місяця, що проникало під воду, він помітив дивовижний, високий моноліт посередині того дворика, і побачив щось, прив’язане до нього. Позичивши у капітана оптичну трубу, він розгледів, що то моряк у шовковій тозі Оріаба, із закинутою головою, на якій