Читати книгу - "Мисливці за головами"

людиною, здатною міркувати логічно у критичній ситуації, людиною, якій не властиво впадати у паніку. Напевне, тому, що у мене в житті практично не виникало ситуацій, критичних настільки, щоб вони могли викликати паніку. Якщо не враховувати того разу, коли Діана завагітніла, — тоді я піддався-таки певній паніці. Тож насправді я, напевне, панікер. У всякому разі, тепер про себе заявили різноманітні малораціональні думки. Що машину не завадило б помити. Що цю сорочку — з вишитим логотипом Діора — Уве Чикерюд, напевне, купив, коли їздив у відпустку в Таїланд. І що «Турбонегер» насправді є тим, чого про них ніхто не скаже, — а саме група сумирних і старанних зубрил. Та я розумів, до чого все це йшло — до того, що я втрачаю контроль над ситуацією, і тут я замружив очі і прогнав до дідька цю думку. Потім я знову розплющив очі, і, маю зізнатися, в ту мить я намагався принадити хоча б крихітну надію. Та ні ж бо, реальність лишилася такою самою, труп Уве Чикерюда нікуди не подівся.

Перший висновок був простим: Уве Чикерюда слід позбавитися. Якщо хтось знайде його тут, то випливе на світ і все інше. Я рішуче підштовхнув Чикерюда до керма, нахилився над ним ззаду і потяг назовні. Уве виявився важким, а руки його задралися, ніби він намагався вирватися з моєї хватки. Я знову підняв його і перехопив, але все повторилося — його долоні здійнялися до мого обличчя, а палець навіть зачепив куточок рота. Відчувши, як обгризений ніготь шарпнув мого язика, я почав відчайдушно плюватися, та гіркий нікотиновий присмак у роті однаково лишився. Я опустив його на підлогу, відкрив багажник, але коли спробував затягти його туди, то у мене в руках зосталися його куртка і сорочка, а сам він лишився сидіти на цементній підлозі. Вилаявшись, я схопився однією рукою за ремінь на його штанях, рвонув і закинув його головою вперед у моє багажне відділення місткістю чотириста вісімдесят літрів. Голова глухо вдарилася об дно багажника. Я зачинив кришку й обтрусив долоню об долоню, як людина, що вправно виконала фізичну роботу.

Потім я знов підійшов до водійського місця. Жодних слідів крові на накидці з дерев’яних намистинок, якими вкривають сидіння водії усього світу. І від чого ж тоді помер Уве, чорт забирай? Від інфаркту? Чи інсульту? Від передозу якою-небудь гидотою? Зрозумівши, що непрофесійна діагностика зараз — лише марне витрачання часу, я усівся за кермо і відчув, що дерев’яні кульки сидіння ще, як не смішно, теплі. Ця накидка була єдиним, що я отримав у спадок від батька, він користувався нею через геморой, а я — щоб уникнути цієї погані, до якої мав генетичну схильність. Раптовий біль у сідниці змусив мене смикнутися так, що я боляче вдарився коліном об кермо. Я виліз із машини. Біль зник, це, безсумнівно, був укус комахи. Я нахилився над сидінням, але приглушене світло у салоні нічого не дозволяло розгледіти. Можливо, я сів на напівдохлу осу, що потім відповзла? Але для ос уже начебто запізно. Щось блиснуло між дерев’яних кульок. Я нахилився нижче. Із сидіння стирчало тонке, ледь помітне вістря. Трапляється, що мозок спрацьовує швидше, ніж отримує необхідні відомості. Тільки цим можна було пояснити непевне передчуття, від якого серце ледь не вискочило з грудей, перш ніж я підняв накидку і зрозумів, що під нею лежить.

За розміром капсула була якраз із виноградину. І каучукова, точно як описував Грааф. Не зовсім кругла: дно було пласким, вочевидь для того, щоб голка шприца завжди стирчала точно вгору. Я підніс гумову кульку до вуха і потрусив, але нічого не почув. На щастя для мене, увесь вміст вичавився в Уве Чикерюда, коли він сів на цю капсулу. Я потер сідницю і прислухався до відчуттів. Голова трохи паморочилася, але у кого б вона не паморочилася після того, як він затяг би у багажник труп напарника, а потім усадовив би свій зад на капсулу з курацитом — смертельну зброю, яка, цілком очевидно, очікувала саме на мене? Мені стало смішно — так на мене інколи діє страх. Я заплющив очі і зітхнув.

Глибоко. Зосереджено. Сміх пішов, розум повернувся. Це якась чортівня, бути такого не може. Або? Адже саме такого можна було б чекати від такої психопатичної і жорстокої особистості, як Клас Грааф, якби він хотів прибрати з дороги? Я копнув ногою покришку. Один раз, другий. На миску мого черевика — від Джона Лобба — з’явилася сірувата пляма.

Але як Грааф отримав доступ до моєї машини? Як, чорт його забирай, він…

Двері гаража ковзнули вгору, і відповідь сама зробила крок мені назустріч.

12. Наташа

Діана стояла в дверях і дивилася на мене. Вдягалася вона явно поквапом, волосся стирчало врізнобіч. А голос був ледь чутним шепотінням.

— Любий, що сталося?

Я глянув на неї, і у мене в голові промайнуло те саме питання. І я відчув, як від відповідей скалки мого вже розбитого серця стираються у порошок.

Діана. Моя Діана. Це не міг бути ніхто інший. Це вона помістила отруту під сидіння. Вони з Граафом діяли разом.

— Я хотів сісти і побачив, що з-під сидіння стирчить оця голка, — сказав я і простягнув їй гумову кульку.

Вона підійшла і взяла у мене знаряддя вбивства. Обережність її викривала.

— Яке щастя, що ти не сів на неї, — сказала вона, роздивляючись дрібничку. — Що це взагалі таке?

О ні, грала вона дуже професійно!

— Та не знаю, — сказав я зневажливо. — А навіщо ти прийшла?

Вона подивилася на мене, рот її трохи відкрився, і впродовж якоїсь миті я бачив перед собою геть пусте, позбавлене будь-якого виразу, обличчя.

— Я…

— Що, люба?

— Я лежала у ліжку і почула, як ти спустився в гараж, але не почула, як від’їжджає машина. І вирішила, звісно, що щось сталося. І злякалася, звичайно.

— Та що там сталося, якась голка, та й усе, люба.

— Такі голки можуть бути небезпечними, коханий!

— Та невже?

— А ти хіба не знаєш? СНІД, сказ, різні віруси та інфекції.

Вона зробила крок до мене, і я впізнав ці рухи, м’який погляд, витягнуті губи — вона збиралася обійняти мене. Та не обійняла, щось зупинило її — напевне, щось у моєму погляді.

— А, звісно, — сказала вона, поглянула на гумову капсулу і поклала на верстат, яким я ніколи не користувався. Потім стрімко підійшла, обвила мене руками, трохи нахилившись, щоб скоротити різницю