Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

— Один чорт! Німці, петлюрівці — окупанти!

Права рука Парчевського знесилено впала на стіл і пальці лягли на холодну чорну сталь браунінга. Костя кинувся і міцно притис до столу лікоть руки. Але Парчевський все ж таки натис спуск — і раз, і другий, і третій.

Три кулі одна за одною вдарили крізь прочинені двері і вхрясли в ходики на стінці передпокою. Ходики стали.

В цю хвилину Костя вже видер револьвер і поклав собі до кишені.

Блідий вартовий, тремтячи, стояв на порозі.

— Двадцять козаків піднято, пане сотнику!

Костя недбало кивнув вартовому. Потім вийшов за двері, у передпокій, на ґанок. Двадцять козаків стояли в дві шеренги вздовж тротуару.

— Спасибо, хлопцы! — весело гукнув Костя. — Ложитесь! Это была только боевая проверка!

Чудне, моторошне і неправдоподібне видовище постало перед Катриними очима.

Катря спинилася на балкончику водонапірної вежі. Величезна шестиповерхова будівля кількарезервуарної водокачки стояла біля депо. Насип тут, розтинаючи місто надвоє, височів над цілою місцевістю, і на обширній території залізниці не було місця, яке не було б видне звідси, згори. Нижче, обаполи насипу, залягало місто з передмістями й слободами, і звідси його також було видно ціле — з усіма закутками, ярами й перелісками. А далі простиралися на пагорбах поля — аж до смуг лісу по обрію — на південному заході та північному сході. Виднокруг звідси сягав на багато кілометрів. Зараз, правда, був вечір, і хмарне, сиво-чорне небо спустилося зовсім низько, але ж синім світлом щойно впала на землю перша пороша — і горизонти лежали далекі.

Та не краса й краєвид вразили Катрю.

Огниста лінія окреслювала довкола приміські слободи, місто й територію залізниці. Станція й місто були у вогнистому кільці — оперізуючи їх майже колом, вдалині, під лісовою смугою, мерехтіли, блимали, примеркали й знову спалахували рясні вогні. Перший сніг падав рідко й повільно — вітру нігич не було — і гарячі відблиски вогнів здіймалися з біло-синьої землі вгору стрімкими мерехтливими стовпами. І сиве важке небо, мов величезна стеля, лежало на цих колонах рожевого мармуру.

То окіл міста палахкотіли сотні й тисячі багать.

Селяни вийшли з околишніх сіл і взяли місто в облогу. Вони обложили місто, мов вовче лігво.

Чи то вони грілися в таборах біля вогню? Чи то була страшна й наївна стратегія психічної атаки?

На станції та у місті залягла справді велика вовча зграя. Під навальним наступом червоних частин уряд «Української Народної Республіки» знову тікав до кордону. Міністерства вже евакуювалися з столиці. Міністерські поїзди прибули вранці і збилися один коло одного проти вокзалу. От-от мав прибути поїзд Директорії і самого «головного отамана», батька Петлюри.

Під кожним ешелоном стояв на парах паровоз. Паровози подали ще вранці. Паровози простояли цілий день — і ні на хвилину під казанами не пригашувалося полум'я. Рушати могла виникнути потреба щохвилини. Перегріта пара видиралася з вереском із десятків відливів, здіймалася хмарами вгору, повивала вокзал у туман і падала рясним інеєм на голі дерева навкруги. Шляху до кордону все не було й не було. Залізничники перетяли телеграфні дроти, повстанські застави залягли мало не перед кожною станцією. На території в сто кілометрів уже виникли чотири «незалежні селянські республіки».

Час жаданий настав. Вовчу зграю треба було затиснути в пастці.

Робітники гуртувалися невеличкими групками по темних закутках скрізь — в тунелях і підземеллях вокзалу, за пакгаузами товарної станції, між стосами шпал на матеріальному дворищі, у вугільних завалах під естакадою, в парку вагонних майстерень і на паровозному кладовищі серед брухту. Вдарити треба було нагло й звідусіль.

Група Козубенкових коммольців збігалася нишком і по одному в депо. Їй визначено позицію на балкончиках водонапірної вежі. Звідси, з двадцятиметрової височини, вони мали кропити свинцевим дощем перони вокзалу та ешелони. Карабін кожний приносив під полами пальта, два кольти ще загодя заховали в клоччі під контррезервуарами.

Катря була маленька, і під її кожушком вмістився тільки маузер і ложе окремо. Зате батькові валянці були повні обоймами вщерть, і вона ледве видобулася сюди по крутій драбині важкими свинцевими ногами. Біля кольтів на купах цин лежали вже Зілов і Піркес. Козубенко дозорив за тепляком біля вентиляційної амбразурки. В темряві Катря намацала Стаха, Полуника, Макара й Золотаря.

— Золотар! — здивувалася Катря. — Але ж в тебе рука…

— Ат! — розсердився Золотар, бо вже всі приставали з тим самим. — То ж ліва. А я стрілятиму з вікна, мов з упора.

Макар стояв навколішки біля вікна і, короткозоро схилившися, щось копирсав у затворі гвинтівки. Гвинтівку з часів допризовної підготовки в гімназії він не брав і в руки. Крім того, тоді він вивчав російську трьохлінійку, а це була німецька, ще й трохи приіржавіла.

Експрес Петлюри влетів без повістки, розсипаючи іскри й сяючи дзеркальними вікнами.

Він ще стугонів на стрілах перед блокпостом, ще рипів гальмами мимо семафора, ще захлинався клацанням буферів біля товарної, ще черговий вокзалу про нього не знав, — а вже з блокпоста дзвонив телефон до хірургічного відділу залізничної лікарні. Там, у кімнатці чергової сестри, був штаб повстання, і агент блокпоста давав гасло перше сюди, а потім вже сигналізував і до вокзалу. Хірургічна лікарня подзвонила негайно до залогової сотні.

— Це «пан Туруканіс?» — запитав грайливий жіночий голосок.

На відповідь прилинуло спокійно:

— Вас слушает адьютант коменданта города,