Читати книгу - "Воно"

Вернона Мейтленда знайшли рак стравоходу — болючий, страшний різновид раку — і коли лікарі перебрали геть усі ліки, що могли зарадити його болю, я завітав до його палати з пляшечкою цукрових пігулок. Розумієш, він був мені справжнім другом. І я сказав: «Верне, ось це — особливе, експериментальне знеболювальне. Лікар не знає, що я щось приніс, тож, заради всього святого, будь з ними обережним і не ляпай язиком. Можуть і не подіяти, та, гадаю, біль зніме як рукою. Приймай лише по одній на добу, і лише в тих випадках, коли болітиме нестерпно». Він дякував мені, а в очах сльози стояли. Сльози, Едді! І вони спрацювали! Так! То був лише цукор, та він прикінчив мало не весь Вернів біль… тому що біль ось тут.

Містер Кін мало не урочисто постукав пальцем по голові.

— І мої ліки теж так діють, — сказав Едді.

— Я знаю, — кивнув містер Кін і самовдоволено посміхнувся типовою посмішкою всіх дорослих, від якої просто скаженієш. — Вони діють на твої груди, бо діють на голову. «ГідрОкс», Едді — це лише вода із засипкою камфори, щоб скидалося на ліки.

— Ні, — сказав Едді.

Його дихання знову почало свистіти.

Містер Кін надпив трохи газованки, зачерпнув трохи морозива, і поки Едді вдихав з інгалятора, ретельно витер хустинкою підборіддя.

— Я б хотів уже піти, — сказав Едді.

— Дай мені договорити, будь ласка.

— Ні! Я хочу піти, ви отримали свої гроші, і я хочу піти!

— Дай мені договорити, — сказав містер Кін таким суворим тоном, що Едді сів назад.

У дорослих є влада й сила, й інколи так їх ненавидиш, так ненавидиш…

— Частина проблеми в тому, що Pacс Гендор, твій лікар, — людина слабка. А ще твоя мати впевнена, що ти хворий, — це ще одна частина. І ти, Едді, якраз посередині.

— Я не божевільний, — прошепотів чи радше прохрипів Едді.

Крісло містера Кіна скрипнуло, наче якийсь гігантський цвіркун.

— Що?

— Я не божевільний, кажу! — закричав Едді й одразу ж залився зрадливим рум’янцем.

Містер Кін посміхнувся. «Думай, що хочеш, — говорила та посмішка. — Ти думай, що хочеш, та я однаково лишуся при своїй думці».

— Едді, я лише хочу сказати, що ти хворий, та не тілом. На астму хворіють не твої легені, а голова.

— Ага, хочете сказати, що я здурів.

Схрестивши руки, містер Кін нахилився вперед і подивився на нього майже впритул.

— Я не знаю, — стиха сказав він. — А що, правда?

— Це все брехня! — заволав Едді.

Він сам здивувався, як таке вирвалося з його впалих грудей. Він думав про Білла й про те, як би він зреагував на такі дивовижні звинувачення. Плювати на затинання, Білл би знав, що сказати. Білл би знайшов у собі мужність.

— Одна велика брехня! Є в мене астма, є!

— Так, Едді, — сказав містер Кін; його суха посмішка стала химерною посмішкою скелета. — Проте хто тебе заразив?

У голові Едді гупало, вирували безладні думки. Ох, йому було кепсько, так кепсько…

— Чотири роки тому, у п’ятдесят четвертому, доктор Гендор почав виписувати тобі «ГідрОкс» — цікавий збіг, тоді ж провели експеримент у Де Полі. Назва розшифровується як «водень і кисень» — це елементи, з яких складається вода. Я тоді махнув на це рукою, проте більше я тебе не дуритиму. Твої ліки від астми діють радше на мозок, аніж на тіло. І астма твоя — це наслідок нервового стиснення діафрагми, а керує нею твій мозок… або мати. Ти не хворий.

Запала лячна тиша.

Едді сидів на стільці, а в голові вирувало. На мить він припустився думки, що містер Кін каже правду, та що далі? Він вирішив, що не справиться з наслідками. Однак нащо містеру Кіну брехати? Це ж не забавки!

Аптекар просто сидів і посміхався яскравою, сухою, бездушною, пустельною посмішкою.

«Є в мене астма, є, — думав Едді. — Того дня, коли Генрі Баверз зацідив мені кулаком у ніс, коли ми з Біллом намагалися збудувати загату в Пустовищі, я мало не помер. І що, тепер мені треба повірити в те, що це все мій мозок… що я це просто придумав?»

«Та для чого йому брехати?» (Лише за багато років по тому, у бібліотеці, Едді поставив собі ще страшніше питання: «Нащо він розказав мені правду?»)

Звідкись іздалеку пролунав голос містера Кіна:

— Я спостерігав за тобою, Едді. І я вирішив тобі все розповісти, бо ти вже досить дорослий, аби зрозуміти мої слова, а ще тому, як я помітив, що в тебе нарешті з’явилися друзі. Вони ж гарно до тебе ставляться?

— Так, — погодився Едді.

Містер Кін відкинувся на спинку (стілець знову скрипнув, наче цвіркун) і прикрив одне око, та важко було зрозуміти, підморгує він, чи ні.

— Закладаюся, мамі твоїй вони не дуже подобаються. Хіба ні?

— Подобаються, будьте певні, — сказав Едді, а сам подумав про уїдливі ремарки матері щодо Річі Тозіера («Йому треба рота з милом помити… і я чула той запах, Едді… гадаю, він курить»), про зневажливі слова щодо Стена Юріса («Нічого йому не позичай, він єврей!»), про її відразу до Білла Денбро та «того товстуна».

— Дуже подобаються, — повторив він.

— Та невже? — мовив аптекар, так само посміхаючись. — Ну, помиляється вона щодо них чи ні, та принаймні в тебе є друзі. Може, тобі варто поговорити про свою проблему з ними. Про цю… розумову слабкість. Побачиш, що вони скажуть.

Едді змовчав. Він вирішив, що нічого більше не казатиме — так безпечніше. І він боявся, що коли не забереться звідти якнайшвидше, то розплачеться.

— Ну шо! — сказав містер Кін і підвівся. — Гадаю, на цьому нашу розмову можна завершити. Пробач, якщо засмутив. Я лише зробив те, що вважав за свій обов’язок. Я…

Та перш, ніж він сказав бодай ще щось, Едді схопив інгалятора, білий пакет з пігулками й іншими ліками та дав дьору. Однією ногою він посковзнувся на калюжі морозива й мало не впав. А тоді, незважаючи на свистіння в горлі, він кулею вилетів з аптеки на Центр-стрит. Рубі відірвала погляд від свого журналу про кіно й витріщилася на нього з роззявленим ротом.

Йому здається, що позаду, у дверях свого офісу, стоїть містер Кін і спостерігає за його безславною втечею — худий, охайний, замислений. Стоїть і посміхається. Посміхається тією сухою пустельною посмішкою.

Він зупинився на розі потрійного перехрестя Канзас, Головної та Центр-стрит. Сів на невисоку кам’яну огорожу біля автобусної зупинки та зробив ще одну глибоку затяжку з інгалятора. Тепер у його