Читати книгу - "Серце гріє"

Доглядачка — висока, рудокоса дівчина років двадцяти п’яти — підвелася з-за столу й привітала мага.

— Добрий день. Можу я побачити ваш допуск? — остання фраза була звернена до дітей, котрі визирали в Шеїчі з-за спини.

— Три-чотири дні тому до вас звертався молодий чорнявий маг із проханням показати йому деякі магічні книги. Які саме?

— Про що це ви? — здивувалася доглядачка. — Ми видаємо книги тільки тим, хто має допуск першого рівня…

— Ви особисто чи бібліотека?

— І я, і бібліотека. Ви в чомусь мене звинувачуєте?

— Поки що ні. Але якщо через вас мій учень постраждає або внаслідок його дій постраждають інші люди — вас буде за це покарано.

Нелу здалося, що дівчина сполотніла.

— Які книги ви йому показали? — насідав Шеїчі.

— Та не було тут ніяких магів, крім тих, у кого є доступ!

— Сото? — Грей зробив два кроки вперед, привертаючи увагу вчителя.

— Що? — роздратовано озирнувся той.

Грей кивнув у бік розставлених біля вікна столів. На одному з них, ледь поблискуючи в променях сонця, лежав єднальний камінь.

Чарівниця кинулася до столу, розраховуючи перехопити важливий доказ, але Нел виявився прудкішим — він вихопив камінь буквально з-під носа в доглядачки та передав Шеїчі. Руки майстра під час дотику здалися Нелу гарячими, ніби полум’я.

Дівчина впала в крісло й затулила обличчя руками.

— Я не хотіла… — схлипнула вона. — Але Дарт був таким милим!

— Милим? Дарт? — очі в Нела мало не вилізли з орбіт.

— Він сказав, що йому просто треба поглянути на ці документи! Він нічого не записував і не виносив із зали — я уважно дивилася! — виправдовувалась чарівниця. — Розумієте, він такий чарівний, з першого погляду зрозуміло — цей юнак просто не може зробити нічого поганого…

Нел скривився. Шкода, що з ними не було леді Майї. Тій не завадило б довідатися, як її кумир упадає за іншими дівчатами.

— Книги. Які книги ви йому дали?

Дівчина притягла до себе аркуш, надряпала пером кілька назв і простягла майстрові.

Шеїчі глянув на перелік і зім’яв папірець. Він спалахнув вогненною кулею просто на долоні в сото.

— Ходімо, — наказав він і швидко вийшов.

Дівчата повернулися в готель тільки в годину півня. Нога Майї ступила на поріг із першим ударом дзиґарів на вежі.

Чарівниця віднесла покупки в кімнату й спустилася в обідню залу, де Тара вже чекала на неї за столом.

— Нел і Грей кудись здиміли, портьє не бачив їх від самого обіду.

— Портьє? — перепитала Майя.

— Тут так розпорядника називають. Трохи коротше, — посміхнулась Тара, але Майя не відповіла на її посмішку. «Стомилася, певно», — подумала Тара й вирішила не чіплятися до подруги з набридливими розмовами.

— Повечеряємо?

Майя кивнула, але ініціативи не виявила.

— Що будеш?

— Те, що й ти.

— Нарешті ми вас знайшли! — до зали влетів захеканий Нел. — Дарта ніхто не бачив?

— Ти на пожежу чи з пожежі? — поцікавилась Тара, але цієї миті до кімнати ввійшов Шеїчі, й дівчина здивовано замовкла.

— Та-вей не з’являвся? — замість привітання запитав майстер.

— Ні. Ми домовлялися зустрітися завтра…

— Ніхто його звідтоді не бачив?

Майя опустила голову так, щоб волосся сховало розпашілі щоки.

Шеїчі сів біля дівчат.

— Потрібно знайти його. Терміново.

— Та що з ним може трапитися! Він же в нас увесь такий із себе геніальний, змахнув правим рукавом — з’явилося озеро, змахнув лівим — густий ліс піднявся!..

— Дартові загрожує серйозна небезпека. Потрібно знайти його раніше, ніж…

— Я бачила майстра, — тихо мовила Майя. І продовжила ледь голосніше: — Я бачила його сьогодні на площі.

— Куди він прямував? Він був сам?

Усі напружено чекали на відповідь.

— Із ним була жінка, — голос Майї зірвався на шепіт. Тарі, Нелу та Грею було видно, наскільки важко дівчині даються ці слова, та Шеїчі мовби й не помічав цього.

— Яка жінка? Яка вона з себе?

Майя встала з-за столу і відійшла до вікна.

— Висока. Дуже вродлива. Волосся чорне, як у майстра, але не кучеряве. Очі посаджені косо, кольору трохи дивного — чорного й не чорного одночасно.

— Як давно ти їх бачила?

— Дві, можливо, дві з половиною години тому, — Майя замовкла, перевела подих і спробувала якомога непомітніше витерти сльози в кутиках очей. — Вони йшли до готелю «Щаслива підкова», — завершила свою оповідь.

— У «Щасливій підкові» можна недорого взяти гарних коней. Збирайте речі! — розпорядився майстер. — Я довідаюся, куди вони рушили далі. Зустрічаємося там.

Шеїчі встав і подався до виходу.

— Сото! — покликала Майя. — Ця жінка… Хто вона?

— Колись вона була членом моєї п’ятірки, — тихо сказав кочівник і розчинився в загуслій на вулиці вечірній пітьмі.

Одинадцятий день, місяць білої роси

Коней не жаліли. Поганяли так, що свист вітру у вухах не вмовкав ні на мить.

Потрібно було наздогнати молодого майстра, перш ніж він і його супутниця досягнуть Синсвальда.

Навколо панувала непроглядна пітьма. Небо знову затягло хмарами, мрячив дрібний, бридкий дощ. Щоб не збитися з дороги, постійно доводилося звіряти її магічним шляхом — на це витрачалося багато сили.

По півночі відстань між втікачами та переслідувачами добряче скоротилася.

— Ми наздоженемо їх, щойно почне світати, — відзвітувався Грей, котрому, незважаючи на всі його заперечення, доручили орієнтування на місцевості.

— Хіба вони не повинні засікти погоню й рухатися швидше? — запитала Тара в Шеїчі.

— Ні. Ми наздоженемо їх. Ламія напевно жадає зустрічі.

Четверо джун-вей під проводом свого сото мчали брудним, розмитим дощами шляхом.

Грей знову чув цей тихий звук. Немовби десь удалині дзеленчали крихітні дзвіночки. Хлопцеві часто здавалося, що він чує слабкий дзенькіт, але зазвичай він просто нагадував собі приказку «чує дзвін, та не знає, де він». Тепер же звук був голосніший і вочевидь долинав звідкілясь справа.

Небо повільно світлішало, у передранковій імлі вже можна було розрізнити силуети дерев і дві далекі постаті вершників.

— У бій не вступайте, — розпорядився Шеїчі. — Ви не зможете боротися з нею на рівних, тільки покалічитеся.

Дзвін дедалі дужчав. Грей притримав коня так, щоб стати в ар’єргарді загону — ніхто не помітив цього маневру. Чарівник вдивлявся в малесенькі постаті попереду — щоб наздогнати їх, потрібно було ще не менше тридцяти хвилин. «Встигну», — безтурботно подумав хлопець і скерував коня до лісу, що темнів праворуч.