Читати книгу - "В’язень Неба"

Фермін знову заліз у мішок і, як міг, ізсередини зав’язав його: лишився отвір завширшки в долоню. Тамуючи блювотні рефлекси, що підпирали під горло, він простягнувся на підлозі й поправив мотузки так, що щілина зменшилася до розміру кулака. В’язень притиснув пальці до носа, воліючи дихати власним брудом, аніж знемагати від смороду гнилизни. «Тепер лишилося тільки чекати», – подумав Фермін.

20

Вулиці Пуебло-Нуево тонули в щільному й вологому мороці, що наповзав із пляжу Соморростро, від селища бідняцьких халупок. «Студебекер» пана коменданта проривав туманну заслону, повільно просуваючись поміж тінистими ущелинами, утвореними фабриками, складами й ангарами, похмурими й занепалими. Промені фар прокладали перед автомобілем два тунелі світла. По якомусь часі з імли виринули обриси колишньої текстильної фабрики Вілардель. У глибині вулиці вимальовувалися гребені дахів і димарі покинутих цехів і прибудов. Широкий в’їзд перегороджували ґрати з гостряками на кінцях прутів; за ними виднілися хащі трави й чагарнику, з яких виступали кістяки покинутих вантажівок і тарадайок. Шофер зупинився перед воротами старої фабрики.

– Не вимикай двигун, – наказав пан комендант.

Промені світла обох фар прорізали чорноту за воротами, виявляючи занедбаний стан фабрики, що лежала в руїнах. Під час громадянської війни її було розбомблено, а потім покинуто, як і багато інших подібних споруд по всьому місту.

З одного боку виднілися бараки, вікна й двері яких було забито товстими дерев’яними дошками, а навпроти гаражів, які, схоже, стали жертвою пожежі, маячіла якась хатинка, що, як вирішив Вальс, і була колишньою будкою сторожа. Червонувате полум’я свічки чи каганця тремтіло за одним із зачинених вікон. Пан комендант неквапливо вивчав ситуацію із заднього сидіння машини. Після кількох хвилин очікування він нахилився вперед і промовив:

– Хайме, ви бачите он ту хатинку ліворуч, навпроти гаража?

Уперше пан комендант звернувся до шофера на ім’я. Однак було в цьому несподівано привітному й дружньому тоні щось таке, що не сподобалося Хайме. Він волів би чути звичне холодне й стримане звертання.

– Ви маєте на увазі ту будку?

– Еге ж, її. Я хочу вас попросити підійти до неї і постукати в двері.

– Ви хочете, щоб я зайшов туди? На фабрику?

Пан комендант не стримав роздратованого зітхання.

– Ні, не на фабрику. Слухайте мене уважно. Бачите хатину, чи не так?

– Так, сеньйоре.

– Дуже добре. Підійдіть до загорожі, пролізьте між ґратами, тоді прямуйте до будки й постукайте в двері. Поки що все зрозуміло?

Шофер кивнув без особливого запалу.

– Чудово. Коли ви постукаєте, вам відчинять. І тоді ви скажете: «Дурруті живий».

– Дурруті?

– Не перебивайте мене. Просто повторите те, що я сказав. Вам щось дадуть. Імовірно, валізу або велику торбу. Принесете це сюди, і все. Нічого складного, хіба ні?

Шофер сидів блідий і не відривав погляду від дзеркала заднього огляду, немовби чекав, що хтось чи щось будь-якої миті може вискочити з темряви.

– Заспокойтеся, Хайме. Нічого страшного не станеться. Я прошу вас зробити цю ласку особисто мені. Скажіть-но, ви одружений?

– Незабаром три роки, як одружений, пане коменданте.

– Пречудово. А діти є?

– Донечка, два роки. І моя дружина знову при надії, пане коменданте.

– Сім’я – це найважливіше, Хайме. Ви хороший іспанець. Як ви поставитеся до того, що я подарую вам сто песет на честь майбутніх хрестин і на знак моєї вдячності за вашу сумлінну працю? А якщо ви виконаєте це моє невеличке прохання, я буду рекомендувати вас на підвищення. Ви хотіли би працювати при уряді провінції? У мене там є хороші друзі, які казали, що шукають надійних людей, щоб витягнути країну з ями, у яку її штовхнули більшовики.

На згадку про гроші й кар’єрні перспективи на обличчі шофера з’явилася квола усмішка.

– А це небезпечно чи, може?..

– Хайме, ви не довіряєте мені? Вашому панові коменданту? Невже ви вважаєте, що я просив би вас зробити щось небезпечне чи протизаконне?

Шофер дивився на нього мовчки. Вальс усміхнувся.

– Ну ж бо, повторіть, що ви маєте зробити.

– Підійти до будки й постукати. Коли відчинять, сказати: «Хай живе Дурруті».

– Дурруті живий.

– Так. Дурруті живий. Мені дадуть валізу, і я принесу її сюди.

– І ми поїдемо додому. Все дуже просто.

Шофер кивнув і, повагавшись іще якусь мить, вийшов із машини. Він рушив до загорожі, і Вальс побачив, як його постать перетнула жмуток світла від фар і підійшла до воріт. Там шофер затримався на якусь мить і обернувся, щоб поглянути на машину.

– Ну ж бо, придурку, заходь, – пробурмотів Вальс.

Шофер протиснувся між ґратами й нерішуче попрямував до хижки, обходячи купи сміття й кущі. Пан комендант дістав револьвер, який носив у внутрішній кишені пальта, і звів курок. Хайме підійшов до дверей і зупинився. Вальс побачив, як він постукав двічі і став чекати на відповідь. Спливла майже хвилина, і нічого не відбувалося.

– Ще раз постукай, – пробурмотів Вальс сам до себе.

Шофер подивився на машину, наче не знав, що йому робити далі. Зненацька двері відчинилися, випускаючи назовні пасмо жовтуватого світла. Вальс побачив, як шофер промовив пароль і знову озирнувся на машину, задоволено усміхаючись. Постріл упритул розчерепив йому скроню, пробивши голову наскрізь. Кривавий струмінь порснув із вихідного отвору, і тіло, вже мертве, якусь мить іще лишалося на ногах, огорнуте хмарою порохового диму, а потім повалилося додолу, наче зламана лялька.

Вальс прожогом кинувся зі свого заднього сидіння за кермо «Студебекера». Поклавши дуло револьвера на приладову панель і націливши його лівою рукою на двері, комендант дав задній хід і натиснув на газ. Машина позадкувала в темряву, потрапляючи в усі ями й калюжі, якими була порита дорога. Віддаляючись, Вальс бачив спалахи кількох пострілів біля дверей будки, але в машину жодна куля не влучила. Лише від’їхавши метрів на двісті, він розвернув авто й, витиснувши педаль газу до підлоги, помчав звідти, кусаючи губи від люті.

21

Фермін, зав’язаний у мішку, міг тепер лише чути голоси.

– Агов, нам поталанило! – гукнув наглядач-новачок.

– Фермін уже заснув, – почувся голос лікаря Санаухи з його камери.

– Щастить же декотрим, – відказав наглядач. – Ось мрець. Забирайте.

Фермін почув кроки біля себе, і йому зненацька аж на душі похололо, коли один із грабарів узявся поправляти вузол: спочатку розв’язав його, а потім затягнув наново. Відтак мішок узяли за два кінці й без жодних церемоній поволокли по кам’яній підлозі. Фермін не наважувався навіть пальцем поворухнути.

Удари об сходи,