Читати книгу - "Міфи, що мешкають поруч, Сергій Бобрицький"

На територію особистих думок Даші я «ступав» з обережністю. Дуже незручно і, подекуди, страшно. Кохання-кохання, але є речі, які краще не знати навіть найближчим. Тому, власне, суто заради перевірки, пройшовся до її думок про стосунки з сестрою. Побачив навіть трохи більше, ніж слід, на жаль. Але, у будь-якому разі, це було вагомим аргументом на користь сили Очей. Навіть такі глибокі думки не були для них таємницею.

Звичайно, був дикий порив подивитися думки і про себе, але на цьому етапі я просто відрубив Очі. Ні до чого воно мені. Хоча, можливо, я просто злякався. Адже ні в кому не можна бути впевненим на сто відсотків. Тим більше, коли за неповний місяць у твоє життя вривається такий несподіваний чинник, як магія. І твій чоловік виявляється ходячим Дельфійським Оракулом.

– От і все. Ну, що скажеш? Щось болить? Що-небудь відчувала?.. – Я з побоюванням дивився на дружину, що мала трохи шалений вигляд.

– Тааак, відчувала ... – Протягнула Даша. – Зокрема, я охрініла від того, що у мого чоловіка не очі, а два проектори, трясця…

– Так, такий ефект у них у максимальній потужності. Забув попередити, вибач. А в іншому?

– А в іншому нічого. – Знизала плечима Даша. – Як на мене, ти наче нічого й не робив. Ніяких чіпких пальців у моєму мозку не колупалося, якщо ти про це.

– Хмм, – пошкрябав я щетину, що починала проявлятися, – виходить, якщо людина не маг – вона точно не відчує моєї присутності в своїй голові... Цікаво.

– І що ж тобі такого було цікавого в моїй голові, га? – Жартівливо штовхнула мене кулачком у плече Даша. Хоча я чудово зрозумів емоції, які її охопили. Вона хвилювалася, щоб я не побачив чогось надособистого.

– Скажу відверто. Я в думки про себе навіть не ліз. – Варто було закінчити це речення, з аури дружини наче гора впала. Настало полегшення.

– Але стан твого шлунка мені все-таки не подобається. – Продовжив я. – Настав час, мабуть, знову посидіти без смаженого та копченостей.

Погляд дружини став нагадувати побитого собаку.

– Віть, там що зовсім-зовсім погано? Може, можна трохи…

– Ні! – Різко перебив я кохану і відразу постарався згладити кути. – Вибач, але твій гастрит прогресує. Ти, звичайно, можеш не вірити мені і зганяти в лікарню, витратити трохи грошей і часу, щоб отримати таку саму відповідь. Але я чесно тобі заявляю – потрібно трохи почекати зі шкідливою їжею.

І ось погляд Даші спалахнув якоюсь хитрою надією.

– Слухай, а що, якщо, наприклад, Парамон знає якесь зілля, яке може мені допомогти?.. Ну не може стародавній дух не знати про гастрит. Якось його ж лікували у минулі роки.

– Про це я не подумав... – Задумливо простяг я. – Ну, у будь-якому випадку, якщо зможемо виправити ситуацію – я це точно побачу та повідомлю тобі.

– От і добре! – Відразу повеселішала дружина, яка просто обожнювала смачну та шкідливу вуличну їжу. Як і я, втім.

– Більш того! – Вигукнув я. – Якщо обережно і ретельно підійти до цього питання, я міг би спробувати й сам вилікувати тебе за допомогою Голосу Грому. Якщо йому бороду відростити і людину приспати – раз плюнути, то вилікувати невеличке запалення шлунка йому важко точно не буде.

Притягнувши до себе дружину, я ніжно поцілував її, і ми під ручку рушили далі. Я ще замислився на хвилину про черговий цікавий факт. Очі тепер виходило включати без видимого ефекту у вигляді сонць, що світяться. «На мінімалках» можна було бачити аури та емоції людей, а також орієнтуватися у темряві, судячи з усього. Що ж, із таким «енергозберігаючим» режимом мене вистачатиме надовго.

Якісь тутешні пташки співали свої пташині пісні. Сонце ще не скоро опиниться на заході, море сонно бурчало за якийсь кілометр від нас, а літній вітерець приємно ворушив волосся. Було добре та легко на душі. Тому українські мафіозі разом із грецькими чаклунами поступово вилетіли з моєї голови.