Читати книгу - "Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд"

Проходячи повз ванну кімнату, я засвітила ліхтарик. Коли промінь майнув дерев’яною підлогою, мені зненацька здалось. ніби у ванні хтось лежить. Я підняла руку — чорна тінь ожила й поповзла вбік разом з променем. Я підійшла ближче й зазирнула до ванни. Ні, вона порожня, тільки порох і павутиння. Простісінька гра уяви й світла.

Джордж пройшов коридором за моєю спиною. Прямуючи до спальні, він раптом зупинився й скривився з болю:

— Ой! Ай!

Витягти рапіру, я підбігла до Джорджа:

— Що з тобою?

— Наступив на холодну пляму... мене аж пронизало морозом... — він поглянув на термометр. — Дивна річ. Обдало холодом і зникло... ще й так боляче...

— З тобою все гаразд?

— Усе. Просто злякався з несподіванки. І температура повітря вже нормальна.

У спальні теж усе було тихо, однак мені здалося, що дверцята однієї з шафок трішки відчинились відтоді, як ми востаннє заходили сюди. Відчинились? Невже? Клацання вщухло, нічого надзвичайного в спальні помітно не було.

— Правду каже Локвуд, — зауважив Джордж. — Ця тварюка просто кепкує з нас. А її прояв — це звуки. — Він визирнув у коридор і махнув рукою Кіпсові. — До речі, ти не брала з собою той клятий череп? Цікаво, що він про все це думає.

— Брала. Тільки користі з нього буде мало, — відповіла я. — Він, бач, не в іуморі. Обурився, що я погодилась знову попрацювати з «Локвудом і К°».

— Ревнує, — мовив Джордж. — Ач, коханець маринований! Мабуть, думає, що він тобі світ зав’язав... Авжеж, бо ти— єдина ниточка, що зв’язує його з живими людьми. Врешті-решт, у кожного свої проблеми... Гаразд, поставлю у вітальні ще одну ПСРС, а ти, можливо, ще раз спробуєш поговорити зі своїм черепом. Щось мені це місце не до вподоби... Я досі не маю й гадки, де тут може бути Джерело.

Такої гадки не було ні в мене, ні в будь-кого з нас, і це лягало справжнім тягарем на мою душу. Наша сторожа тривала далі, й водночас із цим різноманітнішав репертуар звуків, які я чула всередині цього будинку. Ще кілька разів з горішнього поверху лунали важкі кроки — щоразу прямісінько в мене над головою. Кроки були дивні — короткі й гучні, та водночас ніби трохи приглушені. Так можна було ступати розпухлими ногами, взутими в домашні капці. Двічі — раз у підвалі та раз у вітальні — я чула гарячкове, напружене дихання. Здавалось, ніби якийсь велетень намагається йти, та це ледве вдається йому. А ще один раз, стоячи в передпокої, я почула в себе за спиною м’який довгий шурхіт — ніби хтось волік своє обтягнуте матерією черево, тулячи його до стіни. Будь-якого з цих звуків було б досить, щоб неабияк стривожити мене: зібрані докупи й нечутні для інших, вони почали виїдати мені мозок.

Еге ж. будиночок нам трапився галасливий. Тепер я зрозуміла. чому7 Пенелоггі Фіттес так кортіло залучити до цієї роботи мене.

Пенелоггі Фіттес... Не Локвудові! Думка про це вкрай дратувала мене. Та за кілька останніх місяців я навчилась як слід тамувати свої почуття в небезпечних місцях. А те, що цей будинок був небезпечний, я не мала й сумніву. А най-небезпечнішим місцем у цьому небезпечному будинку була, здається, кухня — брудна, захаращена, обклеєна бридкими гірчичними шпалерами. Мені захотілось оглянути її якнай-уважніше. щоб визначити, яке місце посідала вона в тутешніх подіях. Зрозуміло, що заняття це не з приємних, однак воно може виявитись найшвидшим способом розшукати Джерело. Зараз я зроблю це, потім викину все з голови й подамся собі додому...

Було вже ггів на дванадцяту. Саме зараз ми мали знову зібратись у вітальні, тож я насамперед вирушила туди. Інші за дві останні години не виявили нічого прикметного, крім незначного Болю та Повзучого Страху. Я поділилася з колегами своїми спостереженнями, й Локвуд розпитав мене про деякі подробиці, а тоді поцікавився, чи зможу я працювати далі. Я запевнила його, що зможу. Потім ми помінялись місцями: Джордж вирушав до підвалу, Голлі — на другий поверх, а Локвуд мав вільно переходити з місця на місце — перевіряти, чи все у всіх гаразд. Я ж повернулась, як і збиралась, до кухні.

Тільки-но я увійшла туди, як мені почулось коротке насвистування, а потім пролунали три швидкі удари: клац, клац, клац. І знову запала тиша.

— Черепе! — окликнула я. —Ти чув це?

Відповіді не було. Гаразд, мені вже досить! Цей череп мовчить від самісінького нашого приїзду до будинку! Я витягла з рюкзака склянку: там усередині, в зеленому вихорі, плавало обличчя привида. Вираз його був ще зухваліший, ніж зазвичай, а коли я пробувала зазирнути йому в очі, він негайно відвертався. Врешті я поставила склянку на підлогу, біля ланцюгів, і рішуче запитала:

— Ти чув це? Звукові феномени посилюються. Що ти можеш про них сказати?

Привид облишив крутитись. Він повів очима туди-сюди, ніби щойно помітив мене:

— О! Невже ти все-таки надумала спитати поради в МЕНЕ?

—Так. Тут у будинку щось коїться, і я відчуваю смертельну небезпеку. Мені цікаво, що ти про це думаєш.

Привид скривив пику в удаваному подиві, ворухнув ніздрями, ніби пирхаючи, й мовив:

— Тільки не кажи, що тебе справді цікавить моя думка Я оглянула залиту місячним сяйвом кухню — мовчазну, спокійну, та насправді сповнену небезпеки:

— Любий черепе... Мене твоя думка справді цікавить, і я прошу тебе, як... як...

— Відчуваю твоє вагання, — зауважив череп. — Ти просиш мене як приятеля?

Я з огидою скривилась:

— Оце вже ні!

— Тоді, може, як шановного колегу?

— Це, мабуть, теж занадто. Ні, я прошу тебе як людина, що цінує твою думку, попри твою злу й підступну вдачу.

Обличчя привида уважно поглянуло на мене:

— Що ж, гаразд... Як я зрозумів, ти вирішила облишити лестощі й казати тільки щиру правду. Авжеж?

— Так.

— То йди втопись у відрі з водою. А