Читати книгу - "Злопам’ятна Абатиса, Роман Олійник (Argonayt)"

Приятель якусь мить вагався, а потім коротко відповів:

– Так бачили.

– Значить вона жива, – голос абатиси був холодним наче крига в люті морози. – Повернутися додому не змогла, чи не захотіла?

– Не захотіла. Сказала, що добре там влаштувалася, а з нашим світом її більше нічого не пов’язує.

Жозефіна потупила погляд і ледь чутно прошепотіла:

– Грішниця. Нехай небеса покарають цю нечестивицю за все що вона вчинила.

– Вона щаслива, – спробував я пояснити вчинок Ліліани її сестрі. – Знайшла там своє призначення, має дружню сім’ю, коханого чоловіка, красуню доньку.

– Вона зрадила мене і нашу віру, – розлюченим звіром заревіла абатиса. – Вона нечестива грішниця, що продала свою душу сатані. Я відрікаюся від неї та проклинаю її та все її потомство до сьомого покоління. Нехай горить в гієні огненні разом зі своїми вилупками.

В цю мить вигляд у Жозефіни був жахливіший за всіх тих химерних почвар, що мені довелося побачити у світі дракайнів. Я мимоволі позадкував до дверей. Мігель прослідував за мною. А голос абатиси вже перетворився на моторошне завивання якогось кровожерливого звіра:

– Я також проклинаю і вас двох. Ви такі самі грішні нечестивиці як і вона. Ви були в кублі диявола й неушкодженими повернулися назад. Ви продали свої безсмертні душі сатані, за що постанете перед небесним судом. А тут, на землі, я стану рукою господа, що покарає вас за зраду нашої віри. Я випалю скверну, що оселилася у ваших тілах священним вогнем праведного гніву.

Настоятельниця продовжувала горланила свої погрози, та ми розсудливо не стали дальше їх вислуховувати, а швидко вислизнули з келії. І тільки за межами монастиря я запитав у побратима:

– Як думаєш, вона здатна виконати свої обіцянки.

– Не думаю, – якось не надто впевнено відповів іберієць. – Та добре, що завтра ми залишаємо цей острів, тож будемо якнайдалі від цієї злопам’ятної фурії.

Друга подія відбулася напередодні наших відвідин монастиря, якраз тоді коли Його Преосвященство закінчивши перемовини з дракайнами повертався в наш табір. Я з Мігелем трохи затрималися на узліссі, щоб попрощатися з прибульцями. Вивідувач тільки по-дружньому потиснув нам руки і сухо побажав удачі, а от провідниця Беатрис виявилася більш говіркою. Наблизившись так щоб не міг почути хтось сторонній вона швидко прошепотіла:

– Шляхетні лицарі, я безмежно вдячна за все те що ви зробили для порятунку мене й моєї подруги. Пообіцяйте колись знову завітати до нас в гості.

– Але ж як це зробити? – розгубився я. – Брама між нашими світами відкривалася тільки раз на тридцять років, та й та буде сьогодні назавше запечатана.

– Ну це не єдиний перехід що веде від нас до вас, і не у кожних воріт такий великий часовий термін між відкриттям. Не виключено, що в недалекому майбутньому ми зможемо знову зустрітися.

– Тоді обіцяємо, – за нас обидвох відповідаю я і не сумніваюся в тому, що неодмінно дотримаю свого слова, бо ж не годиться благородному лицарю обманювати дівчину, навіть якщо вона дракайна з іншого світу.

Кінець