Читати книгу - "Вбивство у «Східному експресі»"

Вона повернулася й пішла.

Розділ дванадцятий

Свідчення покоївки-німкені

Мсьє Бук здивовано дивився на свого друга.

— Я не зовсім розумію, mon vieux. Чого ви хотіли досягти?

— Я шукав слабинку, друже.

— Слабинку?

— Так, щоб пробити броню витримки цієї молодої леді. Я прагнув розтрусити її холоднокровність. Мені вдалося? Не знаю. Та в одному я впевнений: вона не очікувала, що я візьмуся за справу в такий спосіб.

— Ви підозрюєте її, — повільно сказав мсьє Бук. — Але чому? Здається, та чарівна молода леді, остання людина в світі, яка може бути причетна до такого злочину.

— Згоден, — сказав доктор Константін. — Вона холодна. Безпристрасна. Вона не заколола б того чоловіка, а притягла б його до суду.

Пуаро зітхнув.

— Ви обоє мусите позбутися нав’язливої ідеї, що це необмірковане, спонтанне вбивство. А щодо причини, чому я підозрюю міс Дебенгем, то їх дві. Перша — тому що я дещо випадково підслухав, та ви цього ще не знаєте.

Він розповів їм про той цікавий обмін фразами, який підслухав по дорозі з Алеппо.

— Це й справді дивно, — погодився мсьє Бук, коли Пуаро закінчив. — Це потребує пояснень. Якщо це означає те, що ви підозрюєте, то вони обоє замішані. І дівчина, і той солідний англієць.

Пуаро кивнув.

— Але це не підтверджується фактами, — сказав він. — Річ у тім, якщо обоє були б у цьому замішані, то що б ми виявили? Те, що вони забезпечили б алібі одне одному. Хіба не так? Але ні, такого не сталося. Алібі міс Дебенгем забезпечує шведка, яку вона раніше ніколи не бачила, а полковникове — Макквін, секретар покійника. Ні, таке рішення загадки надто просте.

— Ви сказали, була ще одна причина для підозр, — нагадав мсьє Бук.

Пуаро всміхнувся.

— А, це суто психологічно. Я запитую себе, чи могла міс Дебенгем спланувати цей злочин? Я переконаний, що за цією справою знаходиться холоднокровний, розумний, винахідливий мозок. Міс Дебенгем відповідає цьому опису.

Мсьє Бук похитав головою.

— Гадаю, ви помиляєтеся, друже. Не уявляю цю англійку злочинницею.

— Що ж, — сказав Пуаро, беручи останній паспорт, — останнє ім’я в нашому списку. Гільдеґарда Шмідт, покоївка.

Викликана офіціантом Гільдеґарда Шмідт увійшла у вагон-ресторан і поважно стала в очікуванні.

Пуаро жестом запросив її сісти.

Вона так і зробила, склавши руки й спокійно чекаючи його запитань. Схоже, то була дуже врівноважена людина, надзвичайно порядна, і, можливо, не надто розумна.

Методи Пуаро щодо Гільдеґарди Шмідт повністю відрізнялися від його поводження з Мері Дебенгем.

Він був сама доброта й привітність, щоб вона вільно почувалася. Потім, коли вона записала своє ім’я та адресу, повільно перейшов до запитань.

Розмова відбувалася німецькою мовою.

— Ми хочемо якнайбільше дізнатися про події минулої ночі, — сказав він. — Ми знаємо, що ви небагато можете розповісти про злочин, але, можливо, ви бачили або чули таке, що вам нічого не говорить, а для нас буде цінною інформацією. Розумієте?

Здавалося, що ні. Коли вона відповідала, на її широкому добродушному обличчі залишався недолугий вираз.

— Я нічого не знаю, мсьє.

— Ну, наприклад, вам відомо, що вчора ввечері ваша хазяйка послала за вами.

— Так, відомо.

— Пам’ятаєте, коли?

— Ні. Бачите, я вже спала, коли провідник прийшов по мене.

— Так, так. А цей виклик вас не здивував?

— Ні, то звична справа, мсьє. Благородна леді часто потребує догляду вночі. Вона погано спить.

— Eh bien, отже, вас викликали, і ви встали. Одягли халат?

— Ні, мсьє. Я вдягнулася. Мені не хотілося іти до Її Високості в халаті.

— Але це ж такий гарний халат, яскраво-червоний, правда?

Вона витріщилася на нього.

— То темно-синій бавовняний халат, мсьє.

— О! Продовжуйте. Просто намагався бути люб’язним, і все. Значить, ви пішли до мадам княгині. І що ви робили, коли увійшли до неї?

— Я робила масаж, мсьє. А потім читала вголос. Я не надто добре читаю вголос, але Її Високість каже, що це на краще. Так вона швидше засинає. Засинаючи, вона попросила мене піти, то я згорнула книжку і повернулася у своє купе.

— Пам’ятаєте, о котрій то було годині?

— Ні, мсьє.

— А як довго ви були з мадам княгинею?

— Приблизно півгодини.

— Добре, продовжуйте.

— Спершу я принесла Її Високості додатковий плед з мого купе. Попри опалення було дуже холодно. Я вкрила її, й вона побажала мені на добраніч. Я налила їй мінеральної води. Потім вимкнула світло й пішла.

— А тоді?

— Це все. Я повернулася у своє купе й лягла спати.

— А ви когось зустріли в коридорі?

— Ні, мсьє.

— І ви не бачили жінку в червоному кімоно з драконами по ньому?

Вона викотила свої лагідні очі.

— Ні, справді. Там нікого не було, окрім провідника. Усі спали.

— Але ви бачили провідника?

— Так.

— Що він робив?

— Він вийшов із одного купе.

— Що? — Мсьє Бук нахилився вперед. — З якого саме?

Здавалося, Гільдеґарда Шмідт знову перелякалася, і Пуаро докірливо глянув на свого друга.

— Певна річ, — сказав він. — Провідника часто викликають уночі. Ви можете пригадати, яке то було купе?

— Десь посередині вагона. Через двоє-троє дверей від мадам княгині.

— О! Якщо ваша ласка, розкажіть нам, де саме це було і що сталося.

— Він ледь не наскочив на мене. Це було, коли я поверталася зі свого купе з пледом для княгині.

— Отже, він вийшов із купе і ледь не зіткнувся з вами. А куди саме він прямував?

— На мене, мсьє. Він вибачився і пішов у бік вагона-ресторану. Зателенькав дзвінок, але він, здавалося, не чув.

Вона замовкла, а потім сказала:

— Я не розумію. Як це…

Пуаро підбадьорливо промовив:

— Це просто питання часу, — сказав він. — Звичайна формальність. Бідний провідник, здається, вечір у нього був важкий: спершу розбудив вас, потім відповідав на дзвінки.

— То був не той провідник, який розбудив мене, мсьє. Інший.

— A! Інший! Ви бачили його раніше?

— Ні.

— Ага. Гадаєте, ви б упізнали його, якби побачили?

— Гадаю, так.

Пуаро прошепотів щось на вухо мсьє Буку. Той устав, підійшов до дверей і дав розпорядження.

Пуаро продовжив