Читати книгу - "Танок з драконами"

— А скажіть-но мені, — запитав Тиріон, перехиливши чарку, — чому це пентоському магістратові не однаковісінько, на чиїй голові лежить корона Вестеросу? Який зиск ви матимете з цієї оборудки, пане мій ласкавий?

Товстун злизав жир з пальців.

— Я вже немолода людина, стомлена лукавством цього світу. Чому вас дивує, що я бажаю зробити трохи добра, перш ніж моє земне життя добіжить кінця, і допомогти милій юній дівчині повернути собі те, що належить їй за правом народження?

«Далі ти спробуєш продати мені чарівний непробивний обладунок і пишний палац у Валірії.»

— Якщо Даянерис — усього лише мила юна дівчина, Залізний Престол поріже її на милі юні клаптики.

— Сього не бійтеся, мій малий друже. В її жилах-бо тече кров Аегона Дракона.

«Разом із кров’ю Аегона Негідного, Маегора Лютого і Баелора Божевільного.»

— Ану ж розкажіть мені про неї трохи більше.

Товстун раптом засумував.

— Коли Даянерис уперше з’явилася у моєму домі, вона була ще зовсім дитиною, та вже прекраснішою навіть за мою другу дружину — такою чарівною, що я спокушався лишити її собі. На жаль, вдачу вона мала замкнену, поводилася перелякано, і я знав, що не матиму радощів зі злягання з нею. Натомість я викликав зігрівачку постелі та гойдав її люто і пристрасно, доки моє божевілля не минуло. Правду кажучи, я й не гадав, що Даянерис виживе серед коневладців.

— Але це не завадило вам продати її халові Дрого…

— Дотракійці не продають і не купують. Скажіть радше, що Візерис подарував її Дрого, щоб вислужити халову дружбу. О, то був дуже марнославний юнак, і при тому жадібний. Візерис жадав батьківський престол, але і Даянерис він теж жадав, і віддавав її дуже неохоче. У ніч напередодні весілля принцеси він намагався пролізти до неї в ліжко — наполягав, що як не може мати її руку, то забере хоч цноту. Якби я завбачливо не поставив охорону коло її дверей, Візерис міг би зруйнувати мені багато років ретельних розрахунків.

— З того, що я чую, він здається мені недолугим дурником.

— Таки-так. Він же був сином Навіженого Аериса, не забувайте. Проте Даянерис… Даянерис геть інакша. — Іліріо вкинув до рота смаженого жайворонка і гучно захрумтів ним разом із кісточками. — Перелякана дитина, якій я дав прихисток у своєму маєтку, померла у Дотракійському морі та відродилася у вогні й крові. Ця драконова королева, що носить те саме ім’я — справжня Таргарієн. Коли я надіслав по неї кораблі, щоб привезти додому, вона взяла та й повернула до Невільницької затоки. За короткий час вона розбила Астапор, змусила Юнкай до покори, захопила Меєрин. Наступним має бути Мантарис, якщо вона рушить на захід старим валірійським шляхом. Але якщо вона попливе морем… тоді її кораблі муситимуть узяти води та харчів у Волантисі.

— Хоч морем, а хоч суходолом, від Меєрину до Волантису путь неблизька, — зауважив Тиріон.

— Дві тисячі верст і ще півтисячі, прямісінько летом дракона — над пустелями, горами, болотами і руїнами, де ховаються гемони. Безліч люду загине, але хто вціліє, ті стануть значно сильнішими, коли прибудуть до Волантису… а там вони знайдуть вас і Грифа зі свіжою потугою та достатньою кількістю кораблів, щоб дістатися Вестеросу морем.

Тиріон спробував пригадати усе, що знав про Волантис — найстаріше і найпихатіше з Дев’яти Вільних Міст. Щось тут не збігалося. Навіть уцілілою половиною носа він чув підозрілий сморід.

— Кажуть, на кожного вільного волантинця у місті припадає п’ятеро рабів. Навіщо тріархам допомагати королеві, яка знищила невільницьку торгівлю? — Він тицьнув пальцем на Іліріо. — І коли вже зайшла мова, навіщо це вам? Хай володіння рабами заборонене законами Пентосу, але ж не кажіть, що ви не маєте у цьому гендлі хоч маленької часточки… а радше чималенької. Але змовляєтеся чомусь на користь драконової королеви, а не проти неї. Чому? Навіщо? Чого ви сподіваєтеся від королеви Даянерис?

— Знову ви за своє? Такі малі, а такі причепливі. — Іліріо реготнув і ляпнув себе по череві. — А втім, як забажаєте. Король-Жебрак обіцяв, що зробить мене своїм коронним підскарбієм, ще й князем над князями. Вдягнувши свою золоту корону, він збирався віддати мені на вибір будь-який замок… хоч би й Кастерлі-на-Скелі, якби мені забаглося.

Тиріон пирхнув вином крізь скалічений пеньок, що колись був його носом.

— Мій батечко шаленів би з радощів, якби почув!

— Ваш вельможний батечко не мав приводу непокоїтися. Навіщо мені та скеля? Мій маєток достатньо просторий для життя, ще й зручніший, ніж ваші вестероські кам’яниці з протягами. А от коронний підскарбій… — Товстун облупив нове яйце. — Так сталося, що я полюбляю гроші. Невже буває на світі солодша музика, ніж дзенькіт золотих монет?

«Болісний вереск рідної сестри.»

— А чи певні ви, що Даянерис додержить обіцянок покійного брата?

— Або додержить, або не додержить. — Іліріо відкусив половину яйця. — Я вам казав, мій малий друже: не все, що робиться людиною, робиться задля прибутку. Вірте чи не вірте, але навіть старі товсті дурні на кшталт мене мають друзів і борги сердешної прихильності, які треба сплатити.

«Брехло, — подумав Тиріон. — У цій справі для тебе є щось цінніше за гроші та замки.»

— У наш час рідко зустрінеш людину, яка шанує дружбу більше за золото.

— О так, занадто рідко, — кивнув товстун, не помічаючи глузів.

— І коли ж це народилася ваша з Павуком сердешна дружба?

— Ми змолоду разом росли у Пентосі, ще двома зеленими хлопчаками.

— Але Варис походить з Миру.

— Саме так. Ми зустрілися невдовзі після його прибуття до міста — на один крок попереду людоловів. Удень він спав у стічних канавах, уночі нишпорив дахами, наче кіт. А я був не багатший за нього — один із юних мечників-бравів у брудних шовках, що заробляв на хліб власним клинком. Ви ж бачили, напевне, різьблену подобу коло моєї водойми? Її зробив з мене Піфо Маланон, коли мені було шістнадцять років. Прегарна робота, але тепер я плачу, коли на неї дивлюся.

— Вік з усіх нас робить руїни, нічого не вдієш. От я, приміром, досі у жалобі за своїм носом. Але повернімося до Вариса…

— У Мирі він був князем серед злодіїв, аж