Читати книгу - "Ковдра сновиди"

Ось тоді Гаян зібравсь у мандри. Якщо хтось і знав замовляння Мертвих Імен, то лише Труадські книжники. Боги Архади були неписьменними, отже, замовляння, яке могло звільнити їх, мусило зберігатися у книгах. Це було просто й неминуче.

Бажання знайти магів заволоділо ним остаточно, коли Гаян збагнув, що таким чином він не лише спокутував би свою провину, але й повернув би єдиного друга, котрого він, здається, мав. Може, і була в тому дрібка самозвеличення, та, зрештою, кому зі служителів культу вона не властива? До того ж, молодий жрець сумував за Айну цілком щиро, отож домівку він залишив без особливих вагань, як залишають позаду обридлий, задавнений смуток.

Утім, високочолий Труад зустрів його ще більшим смутком, який дзюркотів осіннім дощем, голосив ремством злидарів, незряче позирав на подорожніх очницями страчених волоцюг. Спершу Гаян жахався тих свідчень розпаду й руїни, та згодом він почав помічати, що у великому місті жеврів вогник якогось гарячкового сподівання, швидше навіть очікування, котрий жагуче спалахував на мощених майданах, щоби людне зібрання понесло його далі брудними вуличками Труаду. «Єрухалом гряде! — волали вуличні проповідники, закочуючи очі в нестямі. — Князівство — скривдженим, кривдникам — суд!» Натовп шаленів, скривджені мали докладні видіння грядущого Єрухалома, кривдники ж, себто ті, кому пощастило зберегти ся-кі-такі статки, намагалися зайвий раз не потикатись межи люди.

Гаянові бартувало чималих зусиль розшукати резиденцію Труадської Ради. Цього місця уникали, і схоже, небезпідставно: висока похмура будівля з вибитими шибками, поплямована визубнями і слідами вогню, мала вигляд відлюдкуватий та непривітний. На Гаянів грюкіт і галас ніхто не відгукнувся.

Отож, зморений та засмучений невдачею, Гаян присів на східцях коло якогось брудного злидаря, який хилитався мов п'яний і ледь чутно щось бурмотів. Його одяг, однак, з подивом відзначив молодий жрець, хоч і пошарпаний, знав колись значно кращі часи: чорний оксамит, шовк, срібне шиття… Тільки от запалений погляд злидаря був цілком нетутешній.

— Дивно, чи не так? — зненацька запитав хтось поряд. Гаян підкинувсь, аби побачити огрядного дядька, чия лиса маківка була увінчана круглою шапочкою. — Цей причинний міг бути колись вельможею, ученим чи навіть магом. Кажуть, він зовсім не спить — охороняє резиденцію Труадських книжників, хоч нікого з них уже й не лишилося.

— Зовсім нікого? — розпачливо запитав Гаян.

— Так, нікого, — значуще хитнув головою дядько. — Єрухалом гряде, ти хіба не чув?

— Місто снів, себто, — криво всміхнувся жрець. — Авжеж! Поснути й бачити втішні сни…

Незнайомець прискіпливо озирнув Гаяна:

— Ти знаєш мову таємного вчення?

— Вчення? — здивувався Гаян.

Дядько злодійкувато роззирнувся і присів коло нього.

— Так, так! Мова, якою труадські чаклуни читали свої таємні замовляння. Хіба тобі ніколи не хотілося прочитати їхні книги, отримати їхню владу? Владарювати світом, га? — дядько заледве що слиною не бризкав, розпалюючись понад міру: — Ми могли би влаштувати Єрухалом тут і зараз, стати рівними богам! Слід лише правильно розтлумачити їхні книги! Таємні книги!

Гаян потер неголене підборіддя. Таке було враження, ніби все місто тихенько посунулося глуздом. Але книги із замовляннями! Що ж…

— Справді, я вчився читати святопис, — нарешті зізнався він. — Якщо ви покажете мені записи Труадських книжників…

— А! — зрадів незнайомець. — Неодмінно! Та спершу ти поговориш із магістром Магаралем, нашим учителем і проводирем. Зви мене Акіба, і ходімо швидше! Світло таємної мудрості чекає на нас!

Гаян знизав плечима й подався за новим знайомцем. Лише на хвильку він озирнувся на причинного в одязі вельможі; той підвів лице до неба, ловлячи губами дрібну мжичку. «Вітер… гойдає гілля, — тихо промовляв безумець, — листя шепоче, ведучи таємну розмову…» Гаян здригнувся і пришвидшив крок.

Акіба повів гостя брудними завулками, проміж нужденних домівок та рясних смітників, усе далі занурюючись у незвідані глибини труадського несвіжого убозтва. Гаян встиг із прихильністю згадати чисте повітря рідної Евдейї, аж тут його провідник вказав на якісь таємні та неминуче рипкі двері, які, втім, нагадали Гаянові чорний хід до святилища. Невдовзі його здогади самочинно підтвердилися: Гаян упізнав дещо важкуваті, але величні обриси храму Йогде; молодий жрець якось зазирав сюди, шукаючи бога. Тепер тут богом і не пахло, тхнуло радше несвіжим вбранням, що його тижнями не скидають залишені напризволяще навіжені. І таки справді: млистими коридорами сновигали занурені в себе особи, які щось безперервно бурмотіли, звіряючись із затисненими в долонях нотатками.

Невдовзі, провівши консультації з химерними мешканцями храму, Акіба радісно повідомив:

— З тобою говоритиме магістр Магараль, гостю! Вклонися його мудрості, і він відкриє тобі світло істини!

Гаян пообіцяв, що обов'язково вклониться мудрості, якщо таку надибає, і по тому був ледь не силоміць запроторений у темну кімнатку, що її вибрав для себе «вчитель і проводир».

Магістр Магараль — сиві розпатлані пасма, обличчя гостре і дрібоньке, мов у щура — виринув із тяжкої думи й підняв на гостя погляд запалених, аж червоних оченят.

— Ти, отже, теж бажаєш влади над янголами й духами? — поцікавився він. — Хочеш знати таємницю жахливих і священних імен?

Гаян невпевнено кивнув.

— Читай! — звелів магістр, пропонуючи гостеві котрийсь із фоліантів.

— Його ім'я — чотири сходинки, — розпочав Гаян, мружачись, аби бодай щось розгледіти в мерехтливому мороці, — е-е-е, сходинки, що ведуть до вежі, котра стоїть і не стоїть, у просторі чотирьох світів та десяти сфер…

— Досить! — проголосив магістр, ревниво вихоплюючи фоліант із Гаянових рук. — Акіба! Йохай! Він нам підходить!

До кімнати втиснувся Акіба з кількома кремезними товаришами, котрі досить-таки неделікатно підхопили Гаяна під руки.

— Ви чого!? — обурився був той: — Заждіть! Ти ж говорив, книги Труадських магів…

— Авжеж! — ласо облизнувся Акіба. — На все свій час, гостю, на все свій час…

Отож, Гаянове знайомство з таємницями Труадських книжників відкладалося. Чекати на свій час йому було запропоновано у вогкій темній комірці, зачиненій до того ж на солідну засувку, що її зсередини аж ніяк було не відчинити.

— Потолоч! Недоумки! Навіженці! — гукав Гаян, гупаючи кулаками у двері, аж поки лють його не вляглася, обернувшись байдужою виснагою.

Та щойно евдейський жрець налаштувався зануритись у цілком доречний розпач, як темрява озвалася коротким гірким сміхом:

— То що, здобув владу над духами і янголами? — пролунало хрипко й дошкульно.

Гаян потер скроні. Коли він їв востаннє, коли спав? Не дивина, що