Читати книгу - "Колекція гадів"

Та хоч цей останній етап змагань і вийшов найвеселішим, визначити переможця тут виявилося найскладніше. Ніхто, заїхавши у воду на повному ходу, не зміг утримати велосипед. Кожен падав під загальний регіт, здіймаючи хмару бризок. Хоч міряй метром, хоч не міряй, перемогу не можна було записати жодному із гравців. І як результат, жодній команді.

Коли остання пара суперників хлюпнулася в річку майже одночасно і майже поруч, Вітька Соломаха заявив:

— Ну все, бійці, тут без варіантів. Бовтаємося, наче жаби. Або переграємо цей тур, або ми виграли.

— Чого це ви виграли! — півнем підскочив до нього Черненко, який під пекучим сонцем уже встиг майже повністю висохнути. — Наші їздять швидше, а ваші виграли?

— Ваші падають красивіше, — втрутився Вовчук. — За падіння вам дамо спеціальний приз — качан вареної кукурудзи.

— Тобі від твоєї ж кукурудзи живіт заболить! — вишкірився на нього Денис. — Бо я тебе нею нагодую, раз такий розумний!

— Чого ви завелися, пацани? — наспів Вова Пономаренко. — У нас судді є — хай вони вирішують. Для чогось же вони тут сидять.

Суддями взяли Валю, дівчину з Бережного і Галю, дівчину із Зозулястого. Звісно, вони могли між собою посваритися, відстоюючи перемогу кожна своєї команди. Проте хлопці цього навіть не припускали: якщо хтось на перегонах прийшов першим — це очевидно. Від дівчат вимагалося просто оголошувати: «На старт! Увага! Марш!», а далі просто відзначати, хто виграв, а хто пас задніх. Тому спортсмени нічим не ризикували і не боялися нечесного суддівського вироку.

— Судді не зможуть нічого толком вирішити, — зітхнув Соломаха. — Бо справді, з цими заїздами у воду фігня якась виходить. Колеса грузнуть, і все тобі. Треба просто щось інше придумати.

— Справедливо, — погодився Денис, відразу заспокоївшись. — Тільки ми вже на великах хіба не літали.

— До речі! — стрепенувся Вовчук. — Ось і політаємо. Дивіться, он там, — він кивнув ліворуч.

Решта хлопців повернули голови. Трошки далі берег піднімався вгору і нависав над річкою невеличким, але й не надто низьким пагорбом. При бажані цей пагорб можна було вважати трампліном.

— Метрів зо два над рівнем води, — промовив Соломаха.

— Те що треба, — сказав Пономаренко. — Тільки якщо хтось підігне хвоста...

— А ми простіше зробимо, — заявив Вовчук. — Знаєте, як? Всі стрибати не будуть. І ніхто з нас не буде. Фінал нехай вирішать самі вболівальники. Слабо?

— Це як? — не розумів Денис.

— А дуже просто. Ви вибираєте кандидата серед наших. Ми — серед ваших. Якщо стрибнуть обоє — гаразд: нічия. Купаємося, потім кавуни їмо. А коли той, кого оберуть, відмовиться з переляку, перемога записується іншій команді навіть без стрибка. Годиться?

— Раптом обоє відмовляться? — припустив Соломаха.

— Двох інших оберемо. Нормальний хід, пацани, хіба ні? Вболівальники рятують свою команду.

— Годиться, — кивнув Черненко. — Тільки все ж таки якщо хтось відмовиться, інший нехай стрибає. Хай доводить свою сміливість. Інакше або переграємо, або...

— Без «або»! — перебив його Вовчук. — Нехай так буде. Пішли до людей.

Хлопці рушили до гурту вболівальників, які з цікавістю чекали, до чого ж домовляться їхні команди. Підкликавши до себе дівчат-суддів, велогонщики виклали їм свою ідею.

— Оригінально, — погодилася Валя.

— Може бути, — підтвердила Галя. — Головне — судити дуже просто. Відмовився — програв. Стрибнув — виграв. Двоє стрибнули — нічия.

Тепер лишалося обрати тих, від кого залежатиме доля кожної команди.

3. Коротка паличка

Несподівана ідея вболівальникам сподобалася.

Більшістю серед них були дівчата. Їм, звісно, стрибати на велосипеді з трампліна в річку ніхто не пропонував. Лишалося четверо хлопців з Бережан, п'ятеро — з Зозулястого, і Максим Білан, який не розумів затятості суперників, та до себе її зовсім не притягав. Денис тут свій, а він, Максим, — гість. Ні ваш, ні наш. У всякому разі, йому здавалося — саме так його тут всі і сприймали: друг Черненка, герой-рятівник, але все одно — чужак.

Тому він спокійно, навіть із цікавістю почав стежити за розвитком подій.

А відбувалося все досить просто. Спочатку Вова Пономаренко попросив «берегів» стати півколом. Тоді під смішки кілька разів пройшовся повз хлопців. Нарешті тицьнув пальцем у груди одному з них — невисокому на зріст Костику Чепізі.

Костик був на рік меншим від усіх велогонщиків, та це нічого не змінювало. Його задерикуватий характер в Брежному добре знали. І те, що вибір Вови впав саме на нього, підтверджувало: зовнішність оманлива. Саме з Костиком ніхто із Зозулястого ніколи толком не перетинався. Звісно, дехто з хлопців знав, як його звуть. Маленького зросту, з рясно вкритим ластовинням обличчям, клаповухий, він справді був схожий на таку собі невинну ясочку.

— Не підведи, малий! — вигукнув Соломаха.

— Спокуха! — промовив Костик Чепіга з таким серйозним виглядом, що решта глядачів вкотре не стрималася від сміху.

Зробивши рукою заспокійливий жест, клаповухий Костик із поважним виглядом вибрав собі велосипед, зупинившись на машині Вовчука. Вмостившись у сідлі, він зробив коло пошани, зіскочив і діловито запитав:

— Ну, хто на старенького?

З боку все це виглядало справді кумедно. Максим давно так не забавлявся. Він взагалі думав, що такі персонажі бувають тільки в комедіях.

Раптом він відчув на собі чийсь пильний погляд. Ще сміючись, він глянув туди, звідки прийшли відчуття, і зустрівся очима з Вітьком Соломахою. Той міряв його дуже серйозним поглядом, ніби вирішуючи щось серйозне.

В Максимову душу закралися недобрі передчуття. Наче підтверджуючи їх, Соломаха ступив до гурту вболівальників «зозуль». Він не обтяжив себе проханням стати півколом, рядком чи ще якось. Бачив перед собою ціль, а точніше — жертву, і негайно вказав на неї пальцем.

— Ось він нехай стрибне!

Реакція Дениса Черненка виявилася дуже швидкою. Він миттю опинився між Вітьком і Максимом. Поки Білан переварював усе, що трапилося, Черненко вже кричав:

— Не вийде! Він взагалі не при ділах!

— А які тут у нас діла? — в голосі Соломахи чулися глузливі нотки. — Тут лише спорт. Твій друг з тобою, значить — він за вас. Чи проти?

— Чому проти? — не зрозумів Денис.

— О! Значить — за. Раз так, тоді твій друг грає на рівних з усіма. І якщо він зараз відмовиться стрибати, ваша команда програла. Ми щойно про це домовилися. Навіть судді підтвердять