Читати книгу - "Твердиня"

Він упізнав чоловіка. На дорозі біля старенького «Volvo S60» стояв той самий рудий з криваво-чорними очима, що стежив за Ґуннаром Іверсом у «Wirströms Irish Pub».

XVII

7 квітня 2012 року, 19:39 (UTC +1) Вілла Бенгта

Левко взяв до рук мобільний, що вже півхвилини прокручував примітивну мелодію дзвінка. Телефонував Ян Фідлер.

— Здоров, Яне! — приклав трубку до вуха.

— Привіт! Щойно говорив із Ґремом. Хоче, щоб ми зібралися завтра, треба обговорити дещо.

— Що саме?

— Каже, це стосується подорожі в Мадре-де-Діос.

— Хм… — здивувався Левко. — Не уточнював?

— Ні. Але казав, що це сюрприз. Зустрічаємось у кафетерії бібліотеки під час обідньої перерви.

— О дванадцятій?

— Так. Передай Сьомі.

— Обов’язково.

— Це все. Бувай!

— Добраніч.

XVIII

8 квітня 2012 року, 12:17 (UTC +1) Бібліотека Королівського технологічного інституту Стокгольм

«Сюрприз» прийшов на зустріч із американцем. За одним столом з Семеном, Ґремом, Яном і Левком у просторій залі університетської бібліотеки, безтурботно попиваючи каву, сиділа Сатомі.

— Я їду з вами, — повторила японка з незмінною, трохи знущальною посмішкою.

— Сатомі, вислухай мене, — пробував напоумити її українець, — ти поняття не маєш, у що встряєш. Це не поїздка на зірковий курорт, де можна дефілювати на шпильках, і навіть не вояж Європою з наплічником. Ми вирушаємо у джунглі, перед якими нерідко відступали більш підготовлені експедиції.

— Я в чудовій формі і ходила в походи. Не лякай мене, Лео. А ще в мене модний фотоапарат!

— На дідька ти їй розповів? — Левко штрикнув поглядом Ґрема.

Мулат знизав плечима:

— Ніхто не казав, що інформація про подорож конфіденційна. Ми ділилися думками, хто як збирається провести літо, і я виклав ідею поїхати пошукати загублене місто в сельві. — Американець говорив таким тоном, наче збирався в Диснейленд. І це доконало Левка.

— Йолопи, ви не шурупаєте, куди ми йдемо і що на нас чекає! Важенні наплічники, стовідсоткова вологість, міріади москітів, нетрища, крізь які треба буде рубатись, наче крізь стіну, купа всіляких гадів і павуків… павуки! — повторив він, побачивши, як здригнулась, почувши останнє слово, дівчина. — Повсюди великі, тлусті, волохаті павучища! І головне — потрапивши в нетрі, ми стаємо жахливо залежними один від одного. Якщо ми погодимося взяти Сатомі з собою, ми хоч-не-хоч переберемо на себе відповідальність за неї, бо, якщо в тропічному лісі з нею щось трапиться, ми всі будемо змушені повернути назад. Сама вона не піде, і лишити її, як ви розумієте, ми не зможемо.

— Ти згущуєш фарби, бадді, — пхекнув Ґрем.

— Ні, янкі, я не згущую фарби. Я намагаюсь розбавити думками вітер у тебе в макітрі. Якщо ми візьмемо з собою дівчину, ми не дійдемо до Паїтіті.

— Це дискримінація, — награно надула губки японка. — Я подам на тебе в суд! — і розсміялася. Попри всі спроби, ніхто не хотів сприймати всерйоз Левкові аргументи.

— Та що з вами, народ… — Українець безсило сплеснув долонями.

— Голосуємо, — відпивши кави, сказав Семен.

— Я — проти, — різко висловився Левко.

Японка скривилась і показала хлопцю язика, хоча злості в ній не відчувалося. Вона випромінювала впевненість.

— За! — ляснув по столу Ґрем, штовхнувши під столом ніжку Сатомі.

— І я — за! — приєднався Ян.

Спопеляючи чеха поглядом, Левко покрутив пальцем біля скроні.

Семен, зваживши все, заговорив:

— Я, мабуть, буду проти. Це все ж таки джунглі. — Насправді Сьома думав зовсім не про небезпеки тропічного лісу, а про те, що звести разом в одній мандрівці Левка, Ґрема і Сатомі рівнозначно самогубству. Це все одно що притягти з собою в Мадре-де-Діос кілька баночок нітрогліцерину і по дорозі витанцьовувати самбу, використовуючи їх замість бубнів.

— Двоє проти двох, — засяяла Сатомі, — а оскільки, джентльмени, я претендую на місце у вашій команді, значить, мій голос також повинен враховуватись, нехай і не нарівні з вашими, але хоча б на половину чи на чверть, гадаю, це буде справедливо. І я голосую сама за себе! Отже, два з четвертиною проти двох, і я їду з вами в Перу.

Ґрем з Яном розсміялись.

Левко повернувся до Сьоми і заговорив російською:

— От уперта коза!

Семен поправив окуляри і зосереджено кивнув.

— Агов! Так нечесно! — обурилась японка. — Ану переходьте на англійську! Що ти сказав? — накинулась на Левка. — Що ви задумали?

— Це помилка… — опустивши підборіддя, проказав українець.

— То ви берете мене? — Вона штовхнула Левка кулачком.

— Так, ми згодні, — підсумував Семен. — Ти повинна найближчим часом докупити квиток, сама підшукати намет і наплічник, скинутись на туристичний GPS-навігатор і хавку (але то вже перед дорогою) … Спальник у нас для тебе є.

— Ура-а-а! — застрибала Сатомі, по черзі поцілувавши кожного з хлопців. — Дякую! От побачите, зі мною не буде проблем.

Сьома і Лео посиділи ще трохи, почекали, поки друзі розійдуться, і тільки тоді встали з-за столу. Вийшовши на широкий ґанок бібліотеки, вони, не змовляючись, перезирнулися.

— Що думаєш? — буркнув Левко.

— Це все через той грьобаний п’ятий спальник, — сказав росіянин. — Нормально так зекономили…

Без дурні: Лео думав так само.

XIX

8 квітня 2012 року, 20:20 (UTC +1) «Kista Galleria», район Шиста, Стокгольм

Левко нетерпляче совав телефоном біля вуха, слухаючи довгі гудки і неуважно водячи очима по вітринах найбільшого у Стокгольмі торговельного центру. Поряд, устромивши руки в кишені, крокував Сьома. Гудки линули хвилину, після чого мобілка писнула і на екрані висвітилось «Абонент Graham Kelly не відповідає». Ґрем третій раз поспіль не відповідав на дзвінок.

— Дивно… — сам до себе прошепотів українець, позираючи на годинник.

— Ти чого йому так надзвонюєш? Щось термінове?

Залишивши за спиною зал із фаст-фуд-ресторанчиками, від яких апетитно повіювало турецькими, тайськими та індійськими спеціями, Левко, не дивлячись на товариша, спитав:

— Що у них із Ґремом?

— Тобто?