Читати книгу - "Бомба для голови"

— Починаю розуміти.

— Кому вигідно підвести вас під удар? Під такий сильний удар?

— Не знаю.

— У вас є конкуренти?

— Є, але я, на жаль, не Моцарт… Сальєрі шукати досить складно.

— Ворогуєте з кимось? Чи, може, вам мстить чоловік вашої подруги? До речі, її ім’я, прізвище н адреса…

— Її чоловік нічого не знає… Мою подругу звати Ежені Шорнбах.

— Шорнбах? Її чоловік військовий?

— Так.

— Що він робить?

— Я не знаю.

Берг добре знав, що робить у Західному Берліні генерал Шорнбах, — він був нелегальний представник МАД[3].

— У Шорнбах є діти? — спитав Берг.

— Так.

— Давно у вас цей зв’язок?

— Ні.

На столі прокурора задзвонив телефон, і Люс здригнувся, хоча дзвінок був приглушений зеленою подушкою, — мабуть, Берг не любив різких дзвінків, він і розмовляв тихим голосом, таким тихим, що іноді Люсу доводилося нахилятися вперед, щоб почути його.

— Прокурор Берг… Так, слухаю… Спасибі. Я пришлю посильного, а поки що ви скажіть мені усно результати експертизи… Так… Так… Так… Ну що ж, не дуже густо, але все-таки дещо є… Посилаю до вас людину. Спасибі. До побачення.

Він поклав трубку, хвилину посидів, замислившись, а потім викликав секретарку й попросив:

— Будь ласка, відправте посильного в кінолабораторію АЕГ, Фюрнбернштрасе, дев’ять, до пана Ушица. Пакет зразу ж передайте мені.

Секретарка подивилася на Люса з гострою цікавістю і, виходячи з кабінету, разів три озирнулась.

— Так, — сказав Берг, — гаразд… У мене виразка…

— Що? — не зрозумів Люс.

— У мене виразка дванадцятипалої кишки, — повторив Берг, — харчуватися треба у певні години. Протерті котлети і чай з сахарином. Пообідаємо разом?

— Може, ми продовжимо завтра?

— Ні. Нам доведеться ще посидіти сьогодні…

Вони встали.

— Це близько, — сказав прокурор, вимикаючи диктофон так, щоб це бачив Люс, — за рогом.

Коли вони вийшли з прокуратури, Берг сказав:

— Добре було б, якби ви самі привезли до мене вашу подругу.

— Я розумію.

— Тоді мені буде легше ще раз поговорити з кельнером…

— Спасибі.

— Тепер ось що… Ваш фільм… Ну, цей… який наробив багато галасу… Про наці в білих сорочках… Коли ви цей фільм випускали, вам ніхто не дзвонив, не погрожував, не просив?

— Десятки разів дзвонили, пропонували, просили…

— А Дорнброк?

— Ганс?

— Так.

— Ні. Він мовчав. Від його татуся було багато дзвінків… не від нього особисто, звісна річ, але з його оточення… до мене навіть приїздив його співробітник Айсман. Казав, що ненавидить нацизм так само, як усі ми. «Нас, німців, роблять чудовиськами, для чого ви допомагаєте іноземним злостивцям, Люс?»

— Будете щось їсти? — спитав Берг.

— Я вип’ю кави.

— Краще щось поїжте: день у нас буде важкий і неприємний.

— Ні. Я вип’ю кави. В горло нічого не лізе…

— Що вам іще говорив Айсман?

— Ну, їхнє звичайне «навіщо посипати рани сіллю, нація й так досить настраждалась, злочини змиті кров’ю головних бандитів. Чи варто ображати тих, хто в часи Гітлера лише виконував свій обов’язок? Не можна карати сліпих за сліпоту». Ви ж знаєте, що вони кажуть у таких випадках…

— Хто це «вони»?

— Нацисти. Нові нацисти.

— Ви знайдіть, будь ласка, можливість повторити те, що зараз сказали, на допиті, коли вас пише диктофон. Не те у вас становище, щоб покірно скласти руки на животику.

— Я ще згадав про Дорнброка.

— Хвилинку, я дожую цю чортову котлету. Зовсім не солона… Ну що ви про нього згадали?

— Не знаю, правда, яку це має причетність до діла… Ганс у ту останню ніч спитав мене, яку руку піднімали нацисти, коли кричали «хайль». Я дивився багато хроніки, так що я це запам’ятав… Я йому відповів, якою рукою вони кричали своє «хайль»…

— Кричали вони горлянками… Ну-ну?

— Ганс тоді сказав: «Знаєш, чого я був у Гонконзі?» Я спитав: «Чого?» А він відповів: «Ти ж все одно відмовляєшся робити фільм… А коли людей примусять кричати «Хайль, Дорнброк!» — буде пізно. Тоді вже, — він сказав, — напевне все розтане…» Це він відповів мені — пригадуєте, я говорив, що лід розтане на полюсах і що не в нацизмі зараз головне, а в одержимому безумстві вчених, які служать сильним. «Дорнброк — Мао сто років! — сказав ранс. — Нічого звучить, га? Вчені придумають якісь особливі люмінесцентні фарби для портретів мого тата й кормчого, як тепер розмальовують стіни в залі Електро-Сіркус, у Грінвідж-вілледжі в Нью-Йорку».

Берг уважно подивився на Люса:

— Ну що ж… Про це теж скажете під диктофон. Але це, я повинен попередити вас, дуже небезпечна заява, і я не стану її приховувати від преси… В потрібний момент я цю заяву оголошу, їдьте по свою подругу, я її допитаю, а потім ви зробите мені додаткову заяву і підете дознімати свій фільм. Через півгодини я вас чекаю.

Люс підвівся, затримався на хвилину й спитав:

— Як з експертизою? Я зрозумів, що вони кінчили роботу…

— Два пункти можна трактувати як завгодно, а один — проти вас: плівки ідентичні. Це я відкрив вам, щоб перевірити вашу порядність і стійкість. Взагалі, я не повинен був говорити вам про це, принаймні поки що…

Як тільки Люс вийшов із кафе, куди й поділася повільність Берга: він підскочив до телефону, швидко набрав телефонний номер управління внутрішніх справ міського сенату й тихо сказав у трубку:

— Він поїхав. Беріть його під спостереження й не випускайте — інакше голову зніму!

…Коли Люс давав показання Бергу про те, що Дорнброк через своїх людей хотів натиснути на нього перед виходом картини «Наці в білих сорочках», він був правий, тільки не зовсім. Дійсно, така спроба була, але старий Дорнброк не збирався натискати на Люса: він просто нічого про це не знав. Ініціатором був Айсман.

Напередодні прем’єри картини Люса Айсман організував через своїх друзів у газетах Шпрінгера низку хльостких рецензій. «Ляпас історії», «Безвідповідальні вправи в наклепі на народ», «Провінціал у ролі викривача» — такі були заголовки статей. Суть їх зводилася до того, що Люс не може збагнути всієї складності історичного процесу; він не хоче зрозуміти, що не можна обливати брудом весь розвиток Німеччини після тридцять третього року; так, розстріляли десятки тисяч, але це були комуністи; так, були ексцеси з євреями, але це викликано позицією західних держав, що розв’язали під дудку Сталіна другу світову війну; так, Гітлер винен багато в чому, та коли б не зрада й саботаж, то невідомо, куди повернувся б розвиток подій («Ми, звичайно, вітаємо крах гітлеризму, але історія є історія, і «пісня буде хрипінням, якщо її позбавити нот»); так, були концтабори, але всі розмови про