Читати книгу - "Бронзовий чорт"

Чоловік, що супроводжував фіру, чвалав важко, як і коняка, і були вони обоє зовсім уже похилого віку.

Бобрьонок вийшов із свого укриття, старий побачив офіцера, проте не зупинився, навпаки – підігнав коняку.

Майор підвів руку й наказав:

– Спиніться на хвилю.

Старий зупинився, проте не підійшов, дивився якось байдуже, наче і цей військовий з автоматом у руках, і другий, що виходить слідом з кущів, його зовсім не обходять, ніби його зовсім не обходить усе на світі і плуганитвся він за конем лише тому, що нема іншого виходу.

Одягнутий старий був у темну сорочку, пошарпане солдатське галіфе й такі ж солдатські, давно не чищені, розбиті черевики на босу ногу.

Бобрьонок привітався, але старий не відповів, буцім і не почув його, і майор підійшов ближче.

– Що робите, діду? – запитав.

Якась іскра майнула у вицвілих очах старого.

– Хіба не бачиш, сіно вожу.

Бобрьонок тепер і справді побачив залишки сіна на дні фіри.

– Звідки?

Старий вказав головою на шосе – за ним тягнулися луки з рідкими стіжками. Запитав нараз:

– Курити не знайдеться?

Дивився жадібними очима, як Бобрьонок дістає пачку цигарок, узяв одну чорними й зашкарублими від роботи пальцями, майор навіть подивувався, як він зміг витягти з пачки цигарку. Дістав кресало, та Бобрьонок чиркнув запальничкою.

– І куди возите сіно? – запитав майор.

Старий кивнув на будівлі, що чорніли за кілометр. Затягнувся з задоволенням, повернувся до фіри, вже хотів вйокнути, але, певно, подумав, що мусить якось віддячити за цигарку, бо повернувся і запитально подивився на офіцерів.

Толкунов негайно скористався з цього.

– Ти скажи нам, батьку, – попросив, – нікого тут поблизу не було? Чужих не бачив?

Старий енергійно похитав головою, і цей рух явно не гармоніював з його немічністю.

– Ні, пане, чужих не було, тільки такі ж офіцери, як і ви.

У Бобрьонка тихенько, зовсім тихенько тенькнуло серце, а Толкунов аж потягнувся до діда.

– І давно? – запитав.

Старий поплямкав губами, пошукав щось очима над головою в капітана й сказав:

– От фіру відвіз…

– Звідки ті офіцери?

– Та вийшли з лісу.

– Точно офіцери?

– Звідки ж я знаю? Погони, це бачив… Толкунов поплескав Бобрьонка по погону.

– Такі?

– А хто ж його зна…

– Ви вже поверталися, коли ті військові вийшли з лісу? – втрутився Бобрьонок.

– Якраз до соті доїхав.

– І куди вони подалися?

– А тут машина нагодилася. Вони сіли й поїхали.

Бобрьонок швидко підрахував: до хутора шкапа довезе фіру хвилин за п'ятнадцять, ще назад п'ятнадцять, розвантажити – стільки ж чи трохи більше. Отже, військові вийшли з лісу близько години тому. Все збігалося, і не можна було гаяти часу.

– На яку машину сіли й куди поїхали? – уточнив.

– А вантажівка… До Луцька подалися… – махнув дід рукою ліворуч на шосе.

– Номер? – занетерпеливився Толкунов. – Номер машини бачив?

– Так я ж неписьменний…

– Стільки років прожив, а цифр не знає! – розсердився капітан. – Ось тобі наслідки проклятого панського режиму!

Бобрьонок підступив до старого близько-близько, витягнув з пачки одразу кілька цигарок, подав на розкритій долоні.

– Пригощайтеся, – мовив мало не улесливо, – і скажіть, будь ласка, один з них був чорнявий? Схожий на цигана? А другий лисуватий?

– Так у кашкетах же… – завагався дід.

– Але ж цигана і під кашкетом примітиш!

– Цигана, це точно. – Старий на хвилину замислився: – Здається, один був горбоносий. Точно не скажу, та, прошу пана, чорнявий.

– Озброєні? – Бобрьонок поплескав долонею по ложу автомата.

– Ні. Хіба що з пістрлями.

– Щось несли? Рюкзаки чи мішки?

– Ні, з порожніми руками.

Толкунов зазирнув старому у вічі й запитав нараз грубувато:

– І ти нічого не переплутав?

– А що ж тут плутати? У машину, сіли й поїхали…

– Машина, кажеш, вантажна? Бачив, є такі великі й менші?..

– Невелика, – похитав головою старий. – І дошка в неї відірвана. Чи дві… Позаду, отже, вони й повистрибували ззаду, бо легше.

Це був орієнтир, і тепер занетерпеливився Бобрьонок: мусив негайно зв'язатися з Карим.

– Спасибі, вуйку, – хотів віддати дідові всю пачку цигарок, але згадав, що більше не має, а їм, певно, доведеться зараз мчати за вантажівкою з пошкодженим заднім бортом, і невідомо, коли ця гонитва скінчиться.

Старий кивнув і вйокнув, шкапа рушила з місця неохоче, й фіра знову заскрипіла, наче нічого й не сталося. А Бобрьонок вже продирався крізь кущі до «віліса», відчуваючи на потилиці легке капітанове дихання:

– Вони, – вигукнув Толкунов із злістю, – вони, падлюки, й мають годину фори!

– У нас «віліс», а не стара вантажівка, і ця фора…

– Не кажи, до Луцька звідси скільки? П'ятдесят кілометрів, і вони вже зовсім близько до міста. А ми на цих вибоях не розженемося…

Карий одізвався одразу, либонь, чергував біля рації, – вислухав майорову доповідь і наказав:

– Негайно до Луцька. Швидше!.. Скажіть Вікторові, щоб не шкодував машини. А ми зараз спробуємо перекрити в'їзд до міста.

«Віліс» стрибав на вибоїстому шосе так, що невідомо було, як машина витримує. Толкунов з майором трималися за скоби, а Віктор тиснув на акселератор і скаржився:

– Добре, машина гарна, а що б ви з полуторкою робили? І треба ж: з-за якихось двох паршивих шпигунів такий «віліс» гробити! На чому далі їздитимете? Машина – це тобі не агент, спробуй таку дістати…

Але буркотів «для порядку» – спритно об'їжджав вибої, мчав в основному узбіччям, з ходу пірнав до об'їзних ґрунтових доріг, і за «вілісом» тягнувся довгий шлейф куряви.

Вони подолали відстань до підміського КП хвилин за сорок. Старший сержант і солдат, які чергували на ньому, були вже в курсі справи, бо старший сержант запитав просто:

– Ви із Смершу?

Бобрьонок: показав посвідчення, і старший сержант доповів:

– Ми одержали розпорядження затримати вантажівку з пошкодженим заднім бортом і двох військових на ній, – зиркнув на годинник, – тридцять шість хвилин тому. Але вона проїхала до міста раніше.

– Коли?

– Хвилин за десять до розпорядження.

– Документи перевіряли?

– Аякже, – аж розсердився старший сержант, – порядок,

– Якої часїини машина?

Старший сержант похитав головою осудливо.

– Їздять тут… Усіх не запам'ятаєш.

– А військові на ньому?

– Старший лейтенант і лейтенант.

– Прізвища? – все ще сподіваючись хоч на якийсь успіх, запитав Бобрьонок, але, звичайно, старший сержант не пам'ятав їх.

– Пень, точно пень! – незадоволено вилаяв старшого сержанта Толкунов, коли «віліс» рушив.

Лаявся капітан, мабуть, для розрядки: спробуй запам'ятати всіх, хто минає КП! Документи в порядку, нічого підозрілого – давай їдь,