Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Відлуння любові: жінки 📚 - Українською

Читати книгу - "Відлуння любові: жінки"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відлуння любові: жінки" автора Колектив авторів. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 34
Перейти на сторінку:
зберегти ще живих дітей. — Ми повинні вижити, бо лише удвох зосталися, — повторив дідові слова. — Діду, — прочинив хатні двері та спинився. — Ви ж обіцяли мене дочекатись… — ледь промовив, налякавшись порожньої хати.

Отямившись, прожогом вискочив у двір, роззирнувся навколо та став запихати у рота той шмат, не маючи більше терпіння тримати його в кишені. Якраз у небі летіли дикі гуси. Тільки закричать — йому враз дід ввижається, бо чув раніше від старих: душа повинна в небо відлетіти. Ото й дивився на птахів, шукаючи там дідову душу.

Як давно те було, як давно… Уже і його діти повиростали, а онука навіть правнука народила. Та тільки-но танув сніг — так і пригадував старий Петро той страшний 33-ій… Так і сьогодні — тільки заґелґали в небі дикі гуси, як він одразу заворушився та став у небо вдивлятися. Не вірив ні в Бога, ні в чорта, вихований атеїстами, а дідову душу й зараз хотів там побачити.

— Ти, діду, помер, чи знову придурився? — питає тепер його онук.

— Живий ще… гуляй собі… — заспокоїв малого.

Не встиг стулити вуста, як знову бачить того Петька, що топчеться під своїм тином.

— Чого заглядаєш? Ану пішов звідси! — прикрикнули на нього, мов на собача настирне. — Сільрада нас поселила, сказали, що ти в дитбудинок пішов.

Не сперечалося хлоп’я, навіть не заплакало, стисло кулачки від болю та й поплентало до свого патронату.

— Як давно те було, як давно… Вже вкотре ожило, ніби вчора те сталося, — вирвалося з дідових уст. — Минає життя… Старий я став, ні до чого вже не гожий, тільки й перебирати думи в сивій голові. А їх там з роками вже й не перелічити.

Серед них знайшов і той незабутній теплий літній вечір… Завила десь собака на місяць, зашурхали кажани понад дворами, заграла ніжно гармошка, запрошуючи дівчат та хлопців на вечорниці. Поспішав і він до свого провулку, бо там збиралися друзі дитинства — молодь із усього кутка. Та ось із його двору вийшла висока чорнява дівчина. Не наважуючись пройти далі, стояла біля хвіртки і лише переступала з ноги на ногу, в той час, як дівчата та хлопці завзято танцювали модний на той час кроков’як. «Грузинка», — сказав хтось із хлопців. «Здалеку приїхала, у чужу хату вселилася, інші в порожні, а вона у Петькову», — додала молода писклявка те, що чула від своєї матері. «Тільки дика якась — не підійде, думає, що припрошувати її будуть, — процідив найстарший парубок між затяжками «Біломору». — Я її зараз облапаю в темному кутку, чи й не княгиня», — віддавши іншому свій недопалок, витирав об старі штани брудні руки. «Не смій!» — закричав Петько. А сам умить опинився перед нею і запросив до танцю. Вона була така боязлива, наполохана, неначе підбита пташка. Очі великі й темні, мов ніч, лоб високий, відкритий, губи невеличкі, але красиві, у вухах — золоті сережки з голубим камінчиком, які так і кидалися в очі. Після того Петько майже щовечора крутився перед своїм, а тепер перед її двором, годинами чекав, коли вона вийде хоч на хвилину.

— Відьма вона, причарувала нашого Петька, мов теля сліпе за нею ходить. Пелену на його очі накинула, — нашіптувала дівчатам Марійка-писклявка, бо дуже заздрила тій Грузинці. — Високий виріс, красивий став, як погляне, аж ноги терпнуть, — повідала подругам свою дівочу таємницю.

Але закоханий юнак ні на що не звертав уваги. Завернувши одного разу у знайомий з дитинства провулок, підстрибнув, щоб заглянути у двір через плетений тин. А побачивши там Грузинку, затьохкав, не гірше солов’я, йому аж злетіти праглося — такий гарний був у нього настрій.

— Дивись: знову той босяк до тебе преться, — почув у вечірній тиші материн голос. — Знай, п’ятами блискає, теж мені кавалер. В одній і тій сорочці до князів ходить, голодранець. Ще раз вийдеш до нього, батько з дому вижене, — погрожувала вона доньці.

Спинився парубок від болю, ніби вдарили його в самісіньке серце. Оглянув свої стоптані черевики, потерті штани та благеньку сорочку. «То й що? Усі так ходять…», — пробурмотів обурено. Але нагнулася його голова майже до самих грудей, а дорога ніби сама повернула назад. Як не боляче було, він твердо вирішив: під тим двором більше й ноги його не буде.

Всього сім днів минуло від того вечора, а йому мов сім років. Не знав, як жити, куди податися, щоб втекти подалі від неї. «На Донбас чи на Кузбас, аби швидше», — просився у комсомолі. Тільки нікому не знати, що буде завтра… Ще з вечора склав речі та зажурився — нема кому проводжати в дорогу. Довго не міг стулити очі, все думав-гадав, поки не спалося. Прислухався до нічної тиші, до серця, яке не переставало чекати — ось, ось постукає вона у вікно. Та вже й перші півні проспівали, а її не було. Вранці знову світило сонце, блищала роса, співали пташки, шелестіло від вітру зелене листя. Серед тої благодаті, де й узялася величезна зграя гайвороння, яка піднімалася з-за обрію. Люди спостерігали за тим видовиськом, бо такого ще не бачили. Второпавши нарешті, що то літаки, ще більше здивувалися і завмерли, поки не почули кулеметні черги. Закричали з переляку і заголосили з усіх сторін… Тікали і падали, вимазалися у пилюку та побачили першу кров. Так починалася велика війна…

Перекинувши через плече свій клуночок з речами, який злаштував на новобудову, Петько пішов до військкомату. І вже того дня шеренги перших добровольців крокували центром міста на фронт. Серед них був і він, приписавши до свого молодого віку ще один рік. Обабіч дороги гомоніли й голосили люди. Поглянувши на той натовп, помітив і її. Вона щось кричала і витирала сльози. Петько мов вина випив — так солодко йому стало. «От тобі і горда Грузинка», — прошепотів задоволено. Зиркнув на свої стоптані черевики, поношені штани та запрану сорочку і знизав плечима. «Виходь заміж! Не стати сироті князем!» — крикнув голосно, бо тут було дуже гамірно.

…Чого тільки не довелося пережити у тій великій бійні. Не один раз з

1 ... 28 29 30 ... 34
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння любові: жінки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відлуння любові: жінки"