Читати книгу - "Виконавець"

— А який був той пес, чорний?

— Еге, чоловіче, — він поблажливо усміхнувся до мене, наче до дурненького, — хіба б я таке пам’ятав? Тут уже не годен згадати, що вчора робив і яка зранку кістка боліла, а ви за пса чийогось, ще й сто років тому…

І я похляпав болотом до шляху. Колись ця дорога була кам’яною, а зараз з неї стирчали лише поодинокі горбки, вимиті дощем серед слизької багнюки. Нею я і сунув, невесело переставляючи ноги, зайнятий такими ж невеселими думками. Точніше, думок, власне, не існувало. Голова сповнилася якимось сумбуром. Перед очима мерехтіли оті відмиті камінці, і я ніяк не міг сконцентруватися на чомусь конкретному. Думати про все зразу не виходило. Потім я знову зациклився на Гаркушиному псові. Чи був він чорний? Страшний та злий — це збігалося. Але чи був він чорний? Що мені тепер, ходити селом і випитувати в людей, який пес був у Гаркуші п’ятдесят років тому? На мене дивитимуться як на дурня, а найголовніше, цього ніхто вже не пам’ятає! От якби з’ясувати, чи у ті часи моя рушниця вже належала Гаркуші. Чи могло так статися? Не виключено. Адже вона зроблена 1907. Але чи реально, щоб приблизно від сорокового і майже до вісімдесятого року вона належала йому? Які були часи! Все з ніг на голову! Та і його, напевно, кидало туди-сюди країною… Щоб він мав змогу зберігати її в себе увесь цей час? Малоймовірно. Хіба б поклав у якийсь сховок. Як про це дізнатися? Якби з’ясувалося, що рушниця та сама, а пес справді був чорним… Господи, та яке це має значення? Чорний, не чорний… Він здох, здох давно! Мертві пси не ходять і не лякають живих. Що він — зомбі? Дурниці. Витівки шизонутих письменників. Для недалекої аудиторії. Для тих, хто нічого не робить і казиться з нудьги, бо не має таких проблем, як я. Порядні думки не приходили. Відключитися ж від тих, що були, теж не вдавалося.

Біля виїзду на шосе росли дві липи, під якими покосився напіврозвалений хрест каплички. Тут я і мав покірно живитися надією, що над’їде, можливо, якась вантажна машина. Всі мої зусилля залишалися марними. Поїздка не просунула мене ні на крок уперед, лише з’явилися якісь нові нісенітні припущення. Я знову бився лобом об глуху стіну. Ніяких проблисків, ніяких нових ідей. А скоро вечір… І думки про нього, як і вчора, як і позавчора, як і багато-багато днів, були чорними як ті хмари. Раптом згадка про пса опанувала мною.

І ноги самі зупинилися. Знову це враження! Враження чогось давно забутого, знайомого. Справді, щось таке вже було. Мабуть — з кимось… Якби зі мною, то, напевно, я б пам’ятав. Що ж це таке? За ким уже ходив чорний пес і що за пес? Це відчуття стало набагато гострішим і чомусь саме тепер, після розмови з дідом. Я ось-ось повинен був щось таке пригадати. Напевно, дід зачепив якусь близьку тему, й у мене виникли асоціації чогось раніше відомого. Це станеться випадково. Я, безперечно, згадаю. Шкода тільки, що згадка ця виявиться чимось несуттєвим, позбавленим будь-якої користі. Втім, доведеться ще не один день помучити свою пам’ять.

Відчуття чиєїсь присутності за спиною з’явилося несподівано. Все похололо всередині. Я озирнувся. Те, що мені довелося побачити, було понад мої сили. Він стояв біля мене! Від жаху хотілося кричати. До нього було якихось сім-вісім кроків. Він дивився… Та ні, не дивився. Він не міг дивитися. В нього не було очей. На їх місцях зяяли чорні діри, направлені просто на мене. Пес не рухався. Його чорна зваляна шерсть настовбурчилася на загривку, в напівроззявленій пащі жовтіли ікла. На його грудях було щось таке, наче пошматована видерта шкіра. І, дивлячись на це, заглядаючи в його чорні діри, я стояв як паралізований — від ніг до думок, не годен ні ворухнутись, ні осмислити те, що бачу. Я був приречений. Приречений стояти один на один із ним на цій безлюдній розбитій дорозі, якою він і далі гнав мене в глухий кут, у безвихідь.

Скільки це тривало, невідомо. Спам’ятатися мені вдалося лише від гуркоту мотора над самим вухом, я, мов зачарований, подивився на дверцята самоскида, що відчинялися переді мною, і зловив на собі здивований погляд водія.

Здавалося, на сьогодні мої пригоди нарешті скінчилися. Та замість полегшення від розуміння цього відчувалася якась байдужість. Я не міг більше пручатися. Хай не сьогодні, хай навіть не завтра, хай післязавтра чи в який інший день ця відстань між нами ще більше скоротиться, і тоді він увійде до хати, сюди, до мене, і сидітиме навпроти, за один або два кроки, або і просто поруч, так, що можна буде простягнути руку і… А може, її навіть не треба простягати. Що тоді буде? Ні, я не дійду до цього. Щось повинно статися швидше. Щось таке, що позбавить мене цієї миті, якої я загину або збожеволію від жаху. Тільки що?

Наприклад, якщо прикласти стволи моєї славнозвісної рушниці до чола, а великим пальцем руки натиснути на спуск, я навіть не встигну зрозуміти, що сталося. За якусь мить, ні, за тисячну миті я вже не матиму чим розуміти. Моя голова розлетиться по стінах. Відійдуть у небуття всі жахи, а на рахунку цього «Зімсона» буде вже двоє людей. До яких думок я дійшов! Я струсив головою, яка ще трималася на місці, хоча і працювала з натяжкою. А що б сказала зараз Світлана? В пам’яті спливло її спокійне обличчя, яке ставало дедалі