Читати книгу - "Роман з містом"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Где он?[19]
– На службі. Самі розумієте…
– Документы![20]
– Зараз! Ось!
– Та-а-к…
– Дома кто есть?[21] – різкий голос перекрикував шум мотора.
– Я й жінка товариша майора.
– Подозрительного кого видели?[22]
– Де?
– Тут!
– Та звідки?!
– У нас ориентировка – сыновья хозяина сбежали[23].
– Шукайте вітра в полі! Хазяїна ще восени розстріляли! Чого вони сюди попруться?
– Мало ли…[24]
– Ладно, ребята! Давай тогда на Подвальную![25]
Несподівані гості повсідалися в машину, і Магда взяла Марека за руку:
– Не бійся, Ядзі там давно немає…
Шум від машини стих за рогом, а на сходах бурмотів, повертаючись до свого помешкання, денщик Іван:
– О-ой! Де ви взялися на наші голови? Коли я вже висплюся?.. Магдо Станіславівно, ви не спите?!
Вона підійшла до дверей, притисла їх рукою й голосно відповіла:
– Ще не сплю!
– Злякалися?
– Так! Дуже!
– Не бійтеся, то не до нас.
– Дякую!
– Помилилися вони.
– Слава Богу! Лягаймо вже.
– На добраніч!
– І вам!
Роман насилу дочекався, поки за денщиком стихнуть кроки, і, схопивши Магду за плечі, страшно просичав:
– Що він кричав? Про хазяїна? Кого розстріляли?
Марек відтіснив його:
– Де Ядзя?
Магда заплакала:
– Батька… Ще в жовтні… І маму… розстріляли… А Ядзю з малим – до Сибіру. Вона мала народити якраз. Пані Філіпович теж повезли. Григорій казав, що, може, до Казахстану… Він розшукає… Він зможе…
– За що?!
– Польські пани, українські націоналісти…
– А ти чому тут? Повернулася?
– Матей… помер… саме у вересні… коли… це все…
Брати поспускали очі додолу. Раптом Марек визвірився:
– Слухай, цей твій майор… Може, це він батька?.. І Матея?..
– Ні! – злякалася вона. – Ні! Він не міг! Він приїхав пізніше! А Матей сам помер. Він же… хворів… – Магді знову перехопило дух, але вона вела далі: – Він узагалі… у відділі зовнішньої розвідки… служить… Правда, про це… не можна говорити…
– Гаразд, неси одяг. Треба тікати. Не дай Боже, ті повернуться… Тоді й тобі капут.
Магда потихеньку принесла одяг, зібрала їжу, дала кілька золотих монет з батькового скарбу, і вони почали прощатися. З’ясувалося, що Марчевський наказав їм тікати. Краще – за кордон, через Румунію.
– Доведеться переходити на нелегальне становище.
– На нелегальне?
– Не хвилюйся. Нас багато таких.
– А як же?..
– Коли щось – знайдемо, з ким вісточку передати.
– А коли тобі щось треба, то передай з отцем Славомиром. З отим францисканцем. Пам’ятаєш?
– Це той, що з залисинами?
– Він! Скажеш, ніби на сповідь прийшла…
– Їх нікого вже нема…
– Що?!
– Католицьких священиків. Кого вигнали, кого…
– О-о-о! Сволота!
– Ромку, ми в таборі відстали від життя.
– Згодом щось придумаємо…
Вони вислизнули нечутно, ще вдосвіта. Ключа повернули до старої схованки – за ліпним картушем. Магду це заспокоїло. Ще повернуться.
До ранку не спала. Але Марчевського на порозі першим зустрів денщик:
– Товаришу майоре, дозвольте звернутися!
– Чого так офіційно?
З голосу було чути, що товариш майор стомився.
– Уночі був переполох: приходили з міліції, шукали хазяйських синів.
– І що, знайшли?
– Та звідки!
– Справді, що їм тут робити? Дурні вони, чи що?
– Отак і я їм сказав.
– Ну й правильно, – похвалив Марчевський і зазирнув до Магдиної кімнати: – Що тут було вночі? Злякали?
Вона глянула йому в очі, підійшла м’яко, вперше обняла й цнотливо поцілувала в щоку. А тоді прошепотіла:
– Дякую!
Григорій сторопів:
– За що?
– За братів.
Він розсердився:
– Вони були тут?
Магда кивнула.
– А тепер де?
– Відразу пішли.
– От придурки! Я ж їм сказав! – випалив Григорій і замислився. – Іван бачив?
– Ні. Здається, ні. Ми потихеньку. Швидко.
– Будемо сподіватися, – Марчевський обняв її, і вперше вона відчула до нього щиру приязнь.
Саме приязнь, а не кохання.
ХХІІІЦього разу з консерваторії Магда поверталася розгублена й засмучена. Фальш вона відчувала за версту.
Того разу, коли
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Роман з містом», після закриття браузера.
