Читати книгу - "Шлях меча"

Коли метал почав тьмяніти, остигаючи, Коблан поклав заготовку назад у горн і висмикнув замість неї іншу.

Це повторювалося п’ять разів, після чого майстер вибрав собі один із найменших молоточків – у його лапах цей мініатюрний інструмент здавався смішним і недоречним – підкликав до себе того підмайстра, з-за фартуха якого визирала вже знайома мені зміїна голівка хвилястого криса, а тоді уп’явся в мене очима, немов щойно виявив мою присутність.

– А ти чого стоїш? – крикнув він із обуренням. – Ану бери кліщі – і вперед!..

І я, Чен із Анкорів Вейських, спадковий ван Мейланя, відчув себе ледарем-підмайстром, що ухиляється від роботи, і майстер піймав мене на цьому.

Я квапливо підвівся, схопив лівою рукою кліщі, протягнені мені одним із підмайстрів, і з третьої спроби ніяково зачепив ними заготовку, допомагаючи собі обрубком.

– Ближче, йолопе, ближче до себе перехопи, – майже добродушно пробурчав Залізнолапий, і я слухняно перехопив, мало не впустивши собі на ногу розпечену заготовку.

– А тепер тримай міцніше, – Коблан подивився на мої невмілі спроби, пожував губами, немов збираючись і мене вилаяти для більшої переконливості, але промовчав – певно, вирішив, що я недостойний.

І вони удвох із підмайстром загупали молотами по заготовці: Коблан – маленьким молоточком, а підмайстер – здоровенною кувалдою, опускаючи її точно в тих місцях, де вказував майстер.

А я тримав. Заготовка, як жива, рвалася з кліщів, самі кліщі затято вібрували – але я тримав, до болю закусивши нижню губу, не відчуваючи онімілих пальців (і тих, що в мене були, і тих, котрих не було), доки Коблан не перехопив у мене потьмянілий штир кривими щипцями й сунув його назад у горн, вийнявши замість нього інший.

І все повторилося спочатку. Я тримав, вони били. Вони – били, я тримав.

І так – п’ять разів.

П’ять разів. П’ять болісних вічностей, п’ять залізних штирів, п’ять пальців у руці…

П’ять.

Пальців.

П’ять…

Пальців.

П’ять…

Розуміння обпалило мене, як полум’я горна заготовку, я мало не закричав…

Але тут усе й закінчилося.

І Коблан Залізнолапий, майстер із дивацтвами, оголосив, що нам час обідати. Йому і різним неробам і ледарям, імена яких він і вимовляти відмовляється на голодний шлунок.

Чи я зголоднів, як ніколи, чи ще щось, але обід у Коблана виявився анітрохи не гірший, ніж у мене – чудовий плов по-дубанськи з жовтим горохом, бараняча густа юшка піті з гострими пахучими приправами й аличею, свіжі фрукти, два сорти вина…

Перший сорт – Кобланова отрута; і другий – мій мускат із сонячного Тахиру, який, крім мене, чомусь ніхто не пив.

– Пригощайся, устаде, – я підсунув обплетену сулію Коблану.

– Це в кузні я – устад, – Залізнолапий із сумнівом оглянув сулію, обережно підніс її до губ і майже одразу ж поставив на стіл. – А за столом я – Коблан, і ти знатніший від мене. Хоч і молодець ти, – несподівано зізнався коваль, і я завмер з набитим ротом. – Не кожен Вищий, до того ж однорукий, так одразу кліщі схопить і до ковадла стане. Не чекав…

– І даремно, – усміхнувся я. – Що з дурня взяти?

Коблан ошелешено вирячився на мене, побачив, що я усміхаюся – і раптом оглушливо зареготав. Я не стримався й розреготався слідом за ковалем. Підмайстри, що сиділи в кінці стола, несміло захихикали, але їхня боязкість невдовзі минула…

Отак ми сиділи й сміялися – і гнітюча напруга останніх більше ніж двох місяців, що минули від того клятого дня, поступово відпускала мене. Я відчував себе колишнім, відчував, що знову стаю самим собою – веселим Ченом, душею товариства, легковажним і легковірним; таким, яким був…

Ні, не таким. Я обманював сам себе й не міг обманути до кінця – отже, я вже був інший. Мав рацію емір Дауд. Багато чого в мені змінилося, і не лише зовні… Отакі справи, Чене-підмайстре!

Я підсунув до себе сулію з мускатом і мало не перекинув її – такою легкою вона виявилася. Роздивившись ближче, з’ясував, що сулія майже порожня. Я з повагою глянув на Коблана, що захоплено жував.

Тепер зрозуміло, чому він п’є лише своє вино. А я йому всього кілька бочок тоді запропонував, дурень…

Дні змінювали один одного, палахкотів горн, висів у кутку кузні над шпичастим Коблановим ґерданом мій Єдиноріг, сам Коблан із підмайстрами лупили молотами, я в міру сил допомагав їм – тримав кліщами заготовки, крутив ножний привід шліфувального кола, іноді брав в уцілілу руку вже майже готові фаланги сталевих пальців, теплі після шліфування, і надовго стискав їх у кулаку або, за порадою Коблана, прикладав їх до руків’я свого меча.

У мене більше не виникало сумнівів у тому, чи потрібно це. Розумів: потрібно.

Металева рука народжувалася в мене на очах. Із ювелірною точністю коваль підганяв шарнірні зчленування, необхідні для