Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук 📚 - Українською

Читати книгу - "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Жорстокий ліс" автора Ростислав Феодосійович Самбук. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 28 29 30 ... 54
Перейти на сторінку:
будинок. Лейтенант, заступник Ярощука, одягнутий у цивільне, зійшов на ґанок, постукав. Відчинила бабуся, по брови запнута чорною хусткою.

— Сусіди казали, кімнату здаєте? — поцікавився лейтенант.

— Здавала, — одповіла бабуся, — та вже зайняли.

— Шкода… І хто ж зайняв?

— Не все одно, зайняли, і все!

— Та, може, вони ненадовго?

— Надовго, прошу я вас. То мій давній пожилець, і взагалі я незнайомим не здаю.

— А можна його побачити?

— Пішов, зараз нема.

— От що, — лейтенант витягнув посвідчення, — перевірка документів! — Відсторонив бабусю, ступив у напівтемний коридор. — Де його кімната?

Від хвіртки до будинку вже бігли двоє озброєних міліціонерів, за ними — Ярощук. Прогупотіли дерев'яними сходами, що вели до мансарди. Ярощук метнувся в напівпрочинені двері вітальні, обставленої старомодними меблями. Нікого, тільки кіт спить на підвіконні. Й на кухні порожньо.

Згори загукав лейтенант:

– Ідіть-но сюди, товаришу капітан!

У невеличкій світлій кімнаті два ліжка. Одне розстелене. На столі — прибор для гоління, дзеркало. Дверцята шафи розчинені, на дні — брудна білизна. Кошик з картоплею сиротливо стоїть біля дверей.

Ярощук пройшовся кімнатою, зазирнув під розстелене ліжко, витягнув стоптані домашні туфлі. Обдивився, кинув на підлогу. Запитав лейтенанта:

— Вважаєте, втік?

— Не маю сумніву.

Капітан кивнув. Спустився на перший поверх, покликав стару, яка стовбичила в передпокої.

— Кому ви здали кімнату, громадянко Ленартович? — запитав суворо.

— Грицеві, — спокійно глянула йому у вічі. — Він у мене завжди мешкав.

— Якому Грицеві?

— Григорію Жмудю з Острожан.

— Чому не прописаний?

— Так тільки ж позавчора приїхав.

— Один?

Стара відвела погляд.

— Один, прошу я вас. Казав, що знову вчитиметься в нашій школі.

— Дивно, — посміхнувся Ярощук. — Гриць Жмудь — підліток, а вже голиться й туфлі сорок третього розміру носить.

Пані Ленартович не розгубилася ані на мить.

— Родич якийсь з ним приїхав. Сьогодні мав вертатися, то й поїхали…

— А прибор для гоління забув?

— Невже? — здивувалася.

— Гриць з ним поїхав?

— Не знаю.

— Який він із себе, Жмудів родич?

— Прошу я вас, чоловік літній уже, років за шістдесят, сухий такий і кашляє.

– І кашляє? — недовірливо перепитав капітан.

— Усю ніч кашляв, простудився десь.

— Сухий, значить?

— Так, непоказний, прошу я вас, чи то хвороба висушила, чи то комплекція вже така.

— Климук, — звернувся капітан до лейтенанта, який стояв на нижній приступці сходів, — принеси, будь ласка, сорочки. У шафі там, брудні, бачив? — Коли лейтенант повернувся, взяв сорочку за плечі, розтягнув перед старою. — Сухий, кажете, а сорочки чомусь п'ятдесят шостого розміру носить!

— Не знаю… не знаю… — знітилась. — Може, це й не їхня.

— Все може бути, — одповів капітан. — Шкода, громадянко Ленартович, та мусимо вас затримати. Так, — повторив, — шкода, вік у вас такий…

— А я ще не скаржусь! — блиснула очима нараз зовсім по-молодечому.

— Покличте понятих, — розпорядився капітан, — робитимемо трус.

… Бутурлак сидів на лавці в невеликому садочку за райвідділом міліції. Поруч примостилася Віра, Андрій з Пилипом лежали животами на густому спориші.

Пилип дриґав голими п'ятами, розповідав пожвавлено:

— Школа в нас тепер — семирічка, і ми з Андрієм за рік п'ятий і шостий пройшли. Петро Андрійович сам вам скаже — знання в нас і за сьомий є, та не тверді…

— Хто це — Петро Андрійович?

— Директор школи. Він історію викладає. Ще й географію та німецьку мову. Не вистачає вчителів, всього чотири було, та з райвно обіцяють ще прислати.

— До речі, — нагадала Віра, — крейду ми так і не одержали.

Андрій сів на траві.

— Дивись, забули… Котра година? — запитав у Бутурлака.

Той зиркнув на циферблат великого кіровського годинника.

— Пів на другу.

— Там зараз перерва, — полегшено зітхнув Андрій. — Одержимо потім.

Бутурлак поклав на коліна валізку, розстебнув.

— А я вам подарунки привіз, — мовив підкреслено байдуже. — Оце тобі, Андрію, — простягнув наручного годинника з чорним циферблатом. — Бери, не соромся, трофейний, це від усіх наших розвідників. Васюта й Іванов персональний привіт передавали. Тобі також привіт і це… — простягнув Пилипові майже такого ж годинника. — Ще Сергійкові дарунок є, — переклав щось у валізці, — а тобі, Вірочко, ось…

— Шоколад! — радісно вигукнула дівчина.

Справді, Бутурлак тримав велику плитку шоколаду, акуратно загорнуту в срібну фольгу.

Андрій притулив годинника до вуха, слухав, як м'яко й безшумно цокає. Зиркнув на Пилипового: теж гарний, та, либонь, не такий, як у нього. Хотілося застрибати на одній нозі — аж до вулиці й назад — оце так дарунок!

У них на всі Острожани є один наручний годинник, у Петра Андрійовича, ще кілька ходиків по хатах, і ось тобі…

Пилип тримав свого на долоні, дивився, як бігає секундна стрілка — не відводив погляду і аж зблід від хвилювання. Підвів очі на Бутурлака, мовив несміливо:

— Але ж це така коштовність… Я не смію…

Лейтенант скуйовдив йому чуприну.

— Смієш, — зареготав весело, — ти, Пилипе, все зараз смієш! Повір мені, скоро згадуватимеш мої слова.

Віра обережно зняла з шоколаду фольгу. Розломила на рівні чотири частини.

— Це Сергійкові, — знову загорнула чвертку, а дві простягнула хлопцям. — Пригощайтеся!

— Тобі ж шоколад, — спробував запротестувати Пилип, та не дуже наполегливо: рот наповнився слиною, і від шоколадного запаху засвербіли ніздрі.

— Якщо дівчина пригощає, відмовлятися нечемно, — посміхнувся Бутурлак.

Андрій одламав від своєї порції кілька маленьких

1 ... 28 29 30 ... 54
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жорстокий ліс, Ростислав Феодосійович Самбук"