Читати книгу - "Серця трьох, Джек Лондон"

- Яким шляхом вони подались? - спитав захеканий начальник поліції, проштовхуючись наперед поміж своїх вартових, яких він щойно наздогнав.

Поки плантатор і наглядач, намагаючись якнайдовше затримати переслідувачів, щось вигадували їм і показували не в той бік, Торес завважив, що один з пеонів, спершись на заступа, пильно прислухається до розмови. І поки обдурений начальник поліції давав наказ іти в той бік, куди його справляли, Торес нишком показав пеонові срібного долара. Пеон кивнув головою туди, куди поїхали втікачі, непомітно спіймав монету й знову заходився викопувати величезний пень.

Торес відразу змінив начальників наказ.

- Ми підемо не туди,- мовив він, підморгуючи начальникові поліції.- Один невеличкий пташок процвірінькав мені, що наш шановний друг помиляється і що втікачі пішли в інший бік.

Коли вартові рушили по свіжих слідах утікачів, плантатор і наглядач вражено перезирнулися. Наглядач самими тільки устами попросив господаря мовчати й пильним оком глянув на пеонів. Зрадник-пеон завзято підкопував пень, але інший, що працював поруч, ледь кивнув на нього наглядачеві.

- Ось він, той невеличкий пташок! - гукнув наглядач.

Він підскочив до зрадника й труснув його за плечі.

Із пеонового лахміття випав срібний долар.

- Ага! - мовив плантатор, зрозумівши, що сталося.- Він, виходить, забагатів. Який жах: мій пеон раптом став заможний. Він або вбив когось, або вкрав ці гроші. Лупцюйте його, аж доки він признається.

Нещасний пеон, стоячи навколішки, під ударами батога, що ним наглядач лупцював його по голові й по спині, признався, як заробив цей долар.

- Бийте його, бийте ще, вбийте цю тварюку, що зрадила моїх найкращих друзів,- спокійно наказав плантатор.- Хоч ні, стійте! Бийте добре, але не вбивайте. В нас тепер мало робітників, і ми не можемо задовольнити повною мірою своє справедливе обурення. Бийте його так, щоб за два дні він знову міг стати до роботи.

Про кару, муки й страждання пеона можна було б написати цілий том, що став би за епічну поему його життя. А втім, роздивлятися та втручатись у те, як людину катують мало не на смерть,- зовсім не цікаво. Скажемо тільки, що, діставши лише частину призначених йому ударів, пеон видерся на волю, зоставивши половину свого лахміття в жмені наглядача. Визволившись, він як божевільний кинувся в чагарник, і, звісно, наглядач не міг його здогнати, бо він пересувався швидко, тільки коли сидів у сідлі.

Нещасний пеон, якого підганяли біль і страх перед наглядачем, біг так прудко, що наздогнав Солано, коли ті в самій гущавині чагарника перебиралися через неглибокий струмок. Він упав перед ними навколішки і почав благати, щоб простили йому зраду. Але вони нічого про це не знали. Френк, побачивши нещасного, затримався на досить довгий час, відкрутив металеву затичку з баклаги і влив пеонові в горло половину того, що містилось у ній. Тоді пішов здоганяти своїх супутників і залишив бідолашного хлопця, що, белькочучи слова вдячності, зник у хащах з протилежного боку. Та зголодніле, знесилене від непомірної праці тіло його не витримало, й він, зомлівши, впав на зелений килим.

Незабаром до струмка наблизились і переслідувачі: попереду - Альварес Торес, за ним - вартові, а закінчував похід начальник поліції, що, задихавшись, далеко відстав. Мокрі сліди на сухому камені коло струмка звернули на себе Торесову увагу. Пеона вмить витягнено з хащів за рештки одягу. Впавши навколішки - йому судилося сьогодні ще не раз таке робити,- пеон став просити пробачення, і його знову суворо допитали. Він сказав, що нічого не знає про Солано. Він зрадив тих людей і був жорстоко покараний, а ті, кого він зрадив, поставились до нього співчутливо, і в ньому зродилось якесь зернятко вдячності й доброти. Він заприсягався, що не бачив Солано, відколи продав їх за срібний долар. Торес торохнув його палицею по голові раз, п’ять разів, десять разів: він намірявся лупцювати пеона, доки той не скаже правди. А пеон же був злиденна, безщасна істота, яку били від самої колиски. Торес міг періщити його скільки влізе, бо він не боявся, як плантатор, що вб’є нещасного і не буде кому працювати. І врешті пеон не витримав і сказав-таки, куди далі пішли втікачі.

Але цей невдалий день лише починався. Ледве встиг пеон удруге зрадити Солано й не підвівся ще з колін, як на спітнілих конях примчали його господар та кілька сусідів і наглядачів, що їх він покликав на допомогу.

- Це мій пеон, сеньйори,- заявив плантатор, рвучись до нього.- А ви катуєте його.

- Ну то й що? - спитав начальник поліції.

- А те, що тільки я маю право катувати свого раба.

Пеон плазував коло начальника поліції, просячи та благаючи не виказувати його. Але він благав милосердя в людини, що не знала ласки.

- Маєте рацію, сеньйоре,- сказав він.- Повертаємо його вам. Ми мусимо додержуватись закону, і він ваша власність. До того ж він нам більше непотрібний. І він найкращий з усіх пеонів, сеньйоре, бо зробив таке, чого не зробив жоден пеон від самого заснування Панами: двічі за день сказав правду.

Пеонові скрутили мотузкою спереду руки, прив’язавши його до сідла одного з наглядачів, і потягли на плантацію. Тепер він уже передчував, що йому доведеться зазнати ще чимало побоїв, і не помилився. На гасієнді його, наче худобину, прив’язали до огорожі з колючого дроту, а плантатор з приятелями, що допомагали йому ловити втікача, пішов у дім снідати. Пеон добре знав, що чекає його після сніданку. Але колючий дріт і крива шкапа, яка паслася по той бік огорожі, підказали йому шалену думку. Хоч як боляче колов йому руки дріт, він хутко перетер об нього мотузку, проліз під огорожею, вивів за ворота криву шкапу, сів на неї і, підганяючи її голими п’ятами, помчав до Кордільєр.

Тим часом, утікаючи, Генрі піддрочував Френка:

- Ось тут, у хащах, твої долари нічого не варті. На них ані нових коней не купиш, ані цих не підлікуєш. А вони, мабуть,