Читати книгу - "Син волі, Шевчук Василь"

Як малював там Аполлона Бельведерського...

Гребінка сів у крісло й перегорнув негрубий зошит. Не стямився, як став читати вголос:

Вона все ходить, з уст ні пари.

Широкий Дніпр не гомонить:

Розбивши вітер чорні хмари,

Ліг біля моря одпочить,

А з неба місяць так і сяє;

І над водою, і над гаєм,

Кругом, як в усі, все мовчить...

— Ти бачив Чорне море? — спитав ураз.

— В чумачку з батьком їздив, як був малий.

— Ти написав одну лиш цю баладу?

— Та ні... Були ще й інші...

— І де ж вони?

— Порвав.

— Чому?

--— Бо вийшли якісь... немовби недомальовані...

Гребінка встав, пройшовся по кабінету, не випускаючи з руки його "Причинної".

— Ось де вони! — ввійшов Мокрицький рвучко. — О! Ти вже, певно, і прочитав? — побачив зошит з віршем. — А я оце прибіг до тебе, щоб розказать, порадувати...

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива..

Прекрасно! Яка картина!.. І хто? Якийсь підмайстер маляра!.. — пожартував. Примружив раптом очі й приклав до лоба руку. — Ні, я тебе десь бачив... до того, як познайомив нас Іван Максимович...

— І я вас... — тихо сказав Тарас.

— Де і коли?

— Весною тридцять першого... На березі ріки Неви...

— Я сам там був?

— З Ельканом...

--— То це тобі я показав дорогу до Академії?!

Тарас лише всміхнувся.

— Ну-у, показати — не мудре діло... А ти введи! — підкинув Іван Максимович. — Ти ж Аполлон...

— Стараємося! — крутнувся, немов хлопчак, Мокрицький. — Я тільки що зустрів старого Венеціанова і розмовляв...

— Ось хто нас може виручити! — сказав Гребінка весело. — Венеціанов! Для нього це не первина.

— Про що ви? — спитав Мокрицький.

— Вчора мені сказав Карл Павлович, щоб я сходив до Енгельгардта й дізнавсь... — зам'явся Іван Максимович. — А я подумав: краще комусь статечнішому... Й прийшов сюди...

Гребінка розвів руками, стрівшись із запитальним поглядом нового гостя.

І стало тихо.

— Треба просити, Йване, Венеціанова, — зітхнув Мокрицький. — Треба...

— То я піду, — підвівся Іван Максимович, — Як кажуть, куй залізо, поки воно гаряче...

Тарас сидів, дивився на цих людей, що стали йому мов рідні, й не знав, як дякувати їм за велике їхнє уболівання.

— Спасибі вам... — озвався.

— Поки нема за що, — сказав Мокрицький просто, так ніби йшлося про щось дрібне. Сів на те саме крісло, з якого встав Сошенко, й додав уже серйозно: — Аби була від тебе слава для України...

Тарас промовчав. Де там йому про славу дбати й про Україну, коли ще досить панові кивнути пальцем — і він на стайні чиститиме під кіньми!..

Гребінка знову й знову читав його "Причинну", неначе прагнув вичитати у ній якісь таємні знаки, і це весь час примушувало Тараса бути пильним і ждать тієї миті, коли нарешті скаже той власний присуд віршеві.

— Це неймовірно!.. — мовив. — Щоб перший твір...

— Я прочитав Жуковському... — почав було Мокрицький.

— І що? — спитав Гребінка, не дочекавшись, коли скінчиться пауза.

— Сказав, що це хвилююче і... дуже, дуже талановито... Не задирай, Тарасе, носа!

— У нього він і так весь час задертий, — сказав Гребінка з усміхом.

— Зате у нас з тобою носи дзьобами! — скочив на рівні ноги Аполлон, — Я зголоднів. Євгене, у тебе десь був добрий кусень сала і в пляшці — я пригадую — лишилася ота наливка бісова, що спутує по другій чарці ноги, а ке на стіл!

Коли вони виходили із кабінету, він пригорнув Тараса і мовив просто, тихо, але схвильовано:

— А ти пиши, Тарасе. Малюй, пиши. Щоб ми гуртом не вирвали тебе у пана? Того не може бути!..

Венеціанов не тільки взявся виконати таку складну і делікатну місію, а за годин дві-три, вертаючись від Енгельгардта з Мохової, сам поспішив принести добру звістку.

— Вітаю вас, панове! — гукнув з порога. — Що ви тут споживаєте?

— Наливку, сало, пундики, — сказав Мокрицький, ловлячи його захований за скельця погляд.

— Налийте й нам півчарочки! — без церемоній до столу сів Венеціанов.

— Ну як? — не витримав Іван Максимович, що теж прийшов сюди чекати доброї чи злої звістки.

Тарас також напружився, бо розумів, що, може, в ці години вирішувалася його подальша доля.

— Чого Брюллов з ним зрізався?.. — сказав, уживши чарку, Венеціанов. — Звичайний пан, поміщик... Щоправда, з гонором. Протримав мене, як личить, у передпокої годину з гаком і лиш потому вже запросив до кабінету. А кабінет — в японськім стилі, розкішний і дорогий. Якесь набобство просто!.. Так от. Він слухав, слухав мене уважно і перебив: "Скажіть, панове, прямо, чого від мене хочете ви та Брюллов? Послухайте — він же справжнісінький американський дикун!" Пан Енгельгардт зареготав. Я спершу, правду кажучи, був розгубився, а там прийшов до тями і просто, без дипломатії, все пояснив. "Отак би й зразу,— мовив, — а то заводите про філантропію!.. То вас ціна цікавить? Дві тисячі п'ятсот карбованців. Ви згодні?" Я погодився. І ось я тут!..

— Спасибі вам велике! — устав Іван Максимович. — Я зараз же піду й скажу Брюллову.

— Це вам спасибі, братці, — всміхнувся Венеціанов, — Коли б я ще зустрівся із диваком, що називає великого Карла Брюллова американським дикуном!

Тарас злякався суми. І тільки те, що друзі його не дуже цим зажурилися, підбадьорило трохи і повернуло йому надію. Правда, у цій печальній певності (є панська згода й сума!) була і ще одна гірка краплина: йому ціна дві тисячі п'ятсот карбованців... Йому ціна... Мов хрякові або коневі!.. Його, нащадка волі й сина її степів, купують і продають!.. Дві тисячі п'ятсот карбованців — ось красна тобі ціна, Тарасе... Він, звісно, знав і бачив сам, як продавалися кріпацькі душі, та тільки зараз, нині, як сам попав у цей гешефт, збагнув усю ганебність такого торгу. Душу його живу, наділену великим вмінням мислити, писати вірші та малювати, виводять, мов худобину, і продають!.. Нехай на волю, в інше, нове життя, та продають!..

— Тарасе, ти не радий? — спитав його Мокрицький, що був уже напідпитку. — В такому ділі згода — половина справи. Тепер одне лишилося — добути гроші.

— Радий, — сказав Тарас, підводячись. — Я вже піду. Хазяїн буде гніватися...

— Скажи йому...

— Що вивели мене на торг? — спитав крізь сльози, різко. — А раптом він дасть більше?

У повній тиші вийшов. Дві тисячі п'ятсот карбованців!.. Це вам не жарт... Нічого собі загнув... Вторгує!.. А за самого ж, певно, ніхто не дав би і половини! Собача кров... Ножа б йому у груди, і по торгах!

Підходив до Академії, в якій, можливо, скоро і він не буде пасинком, а рідним сином. Це помогло розвіяти недобрий настрій. Скоро!..

...Великий Карл узяв на себе найважчий труд по визволенню його з неволі. Жуковський мав зіграти роль "сидячу", бо саме з нього вирішено було створить портрет для лотереї. Брюллов часу не гаяв, він добре знав, що вартий кожен день чекання для юнака. І раптом усе спинилося, коли портрет уже було закінчено. Спочатку пан зволікав (контракт з Ширяєвим ще не скінчився), а потім сталося таке, чого ніхто не міг усунути або хоча б переінакшити. В сім'ї царя дізналися про той портрет, — Жуковський, певно, комусь сказав чи похвалився, — і забажали мати серед своїх полотен і цей шедевр Брюллова. А може, просто царевич Олександр хотів дістати портрет Жуковського, свого учителя. То не біда, а лихо тільки в тому, що лотерея тепер залежала від імператора, коли він схоче, зможе чи повелить розважитись улюбленою своєю грою. А час збігав... Терпіння також зменшувалось, підупадало...

Брюллов не витримав тортури часом перший. Побачивши в очах Тараса сльози, коли зайшла (укотре!) мова про лотерею, він спаленів і кинув гнівно прямо в лице Жуковському, що позував для ще якихось дрібних поправок:

— Нащо було казати там, при дворі!

— Її високість Марія Миколаївна спитала в мене, над чим працює великий Карл Брюллов, і я сказав, що над моїм портретом... — знизав плечима Василь Андрійович. — Не міг же я збрехати!

— А жаль.

— Що — жаль?

— Що ти такий цнотливий. Якби сказав неправду або хоча б "не знаю", Тарас уже навчався б у Академії!

— Мені самому прикро, — зітхнув Василь Андрійович, — та що поробиш... Служба!

— Як там у Грибоєдова? "Служить бы рад, прислуживаться тошно..."

— Ти знаєш, Карле: я не прислужуюсь, — сказав Жуковський стримано. — А що служу, то, може, в цьому є вищий смисл... Нікому з нас не байдуже, яким колись зійде наслідник на престол...

— Даремний труд — метати бісер перед свиньми!

— Не треба так... — сказав Жуковський з докором. — Всі знають, ти людинолюбний, добрий, і раптом — бісер перед свиньми...

— Людинолюбний — може... Але не царелюбний, мій дорогий.

— Ти довго жив в Італії, одвик од наших звичаїв.

— Бридкі, ганебні звичаї! — не піддавався на вмови Карл Брюллов. — Вони, ці їх величності та їх високості, прагнуть мене зробити своїм придворним пачкуном. Накидали мені замовлень — на півжиття!

— Інший тому радів би...

— Інший, але не я!

— Одне тобі сказати можу, Карле, — промовив якось сумно Василь Андрійович, — тут не шанують гордих... Пушкін ще, може, жив би й жив би…

— Щоб я дозволив убить мене якійсь нікчемі у котелку чи в ківері?!

Цей патетичний вигук згас у рожевій тиші. Кімната, де творився портрет Жуковського, була суворо витримана в червонім тоні, який вражав усіх, хто вперше сюди заходив. І тло портрета було таке ж, червоне... Примружишся — й здається, ніби заграва стоїть край неба...

І не помітив, коли ввійшов Василь Іванович Григорович, що також брав до серця його нещасну долю.

Він привітався мовчки, лише поклоном, минув навшпиньки художника з його "моделлю", прямуючи в куток, з якого стежив Тарас за працею свого кумира.

— Ти теж хороший, пане секретар! — напав Брюллов на нього — Не можеш щось придумати, щоб твій земляк учився?

--— Ось визволимо його...

--— Ти ж знаєш не гірше мене, що вперлися в глуху стіну —-— скипів Брюллов. — До чого двір торкнеться, усе мертвіє!..

— Карле, прошу тебе... — скривився Василь Андрійович. — Ти ж тут не сам...

— Хай слухає! Принаймні буде знати, що цар не бог!

— Ти, Карле Павловичу, даремно тратиш порох, — сказав Василь Іванович. — Забув, що він із України?

--— То й що?

--— У нас не вірять в земних богів.

--— Ніхто?

--— Ну-у, може, трохи панства... — сів у глибоке крісло біля Тараса. — А люд простий... Земляче, ти чув хоч раз, допоки жив на Україні, щоб згадували царя або царицю?

--— Чув.

--— Хто й де?

--— Як їхав з Києва й заночував під лісом із чумаками...

--— І що ж вони казали? — спитав Брюллов.

--— Співали пісню.

--— Навіть?! А я вже був повірив!..

--— Не поспішай, — всміхнувся Василь Іванович, так ніби був присутній на тій ночівлі.