Читати книгу - "Нічний подорожній, Ярослав Гжендович"

Я знаходжу порослий травою виступ і будую собі курінь на березі. Зв’язую верхівки невисоких дерев і прикріплюю їх до покрученого стовбура рослини, схожої на вербу, а потім обкладаю дах голчастим гіллям. Шар таких самих гілок я розкладаю на підлозі куреня.

Якби ж я тільки мав бодай шматок мого парашута… Що б це був за намет.

За годину перед куренем палахкотить вогонь, у флязі парує вода, а «Вірджинія» димить у люльці.

На березі навколо мого табору натягнуто мотузки, на яких дзеленчать металеві фрагменти спорядження. Примітивно, але, можливо, так ніхто не наблизиться до мене, поки я сплю.

Тихо. Неприродно тихо і пусто. Лише час від часу хлюпоче вода і кричить якийсь птах. Я ловлю себе на тому, що говорю сам із собою.

Мабуть, я ніколи не був на самоті так довго. Удома навіть самотня людина постійно чує розмови. Говорять предмети, побутова техніка. «Ключі! Забули ключі!», — кричить чіп у куртці, коли виходиш із дому. Розмовляє будинок, холодильник, телевізор, машина.

Коли я був маленьким, усі ці речі намагалися не тільки пильнувати людину, а ще й виховувати. Такі були часи. «Це четверта банка пива! — лаяв мого батька холодильник. — Одне пиво — це одиниця алкоголю, що становить двадцять п’ять сотих грама чистого спирту! Навіть така кількість може бути небезпечна для здоров’я!» Можна було здуріти. Особливо посеред ночі. Тому батько заклеював плівкою штрих-коди на продуктах, і холодильник не міг вираховувати кількість холестерину, цукру, тригліцеридів і відсотків алкоголю.

На вечерю я жую сушену ковбасу із сухарем, запиваю водою з медом і ракією. Дивлюся на вогнище. Споглядаю нарешті чисте небо, повне чужих зірок, розсипаних випадково, наче жменя попелу.

Десь там — острови Сплітської Затоки, гори Істрії, озера Мазурії і Карелії. Мій потрійний будинок. Хвар, Вроцлав і Турку. Мої міста. Десь там.

Десь там, крізь чорну діру в космосі, пливе «Манта», а на її борту руда Дейрдре з Деррі повертаються додому.

Десь там.

Я засинаю, загорнувшись у вологий плащ і дивлячись на багаття. Бачу сни про коней.

Мене будить звук вибуху. Раптовий гуркіт, який розкочується луною поміж горами. Не такий як тріск блискавки, ще й зважаючи на те, що ранкове небо не віщує грози.

Я вискакую з куреня, немов пружина.

Продираюся між деревами в той бік, звідки долинув звук, обережно, з мечем у руках. Блідий світанок. Мокрі гілки шмагають мене по обличчю. Тут немає чогось такого, що могло б вибухати. Першим спадає на думку, що це якийсь фокус Ван Дікена. Людина з Землі могла б улаштувати вибух, якби схотіла. Якби знайшов десь селітру, сірку і вугілля, міг би виготовити порох. Неважливо навіщо, важливо, що він тут є.

Я шукаю дим, вирву в землі, будь-що. Але не знаходжу нічого і замерзлий повертаюся до табору.

День починається з нестачі.

Немає зубної пасти. Бракує мила. Крему для гоління, одеколону.

Я відмовляюся від гоління. Щетина дряпається і свербить, але мені не хочеться користуватися архаїчною бритвою у формі півмісяця, що лежить у шкіряному чохлі.

Таємничий вибух не дає мені спокою. Вирішую ще раз обшукати околиці перед виходом.

Немає капучино, грінок і паштету з тунця або салату з восьминогів — такого, як подають у ресторані «Реді Маре».

Зате є гаряча вода із розчинним шоколадом, смужки сушеної яловичини і шматок халви.

Після купання в крижаній річці й миття попелом я замерзлий і мокрий, але не чистий.

А потім, коли складаю своє манаття, мені знову дошкуляє те, що не маю коня.

Ледь проходжу кільканадцять метрів і раптом натикаюся на щось, що може бути слідом від того вибуху. Кругла пляма дивно посивілої трави, ретельно очищена від кущів, розкиданих навколо, але немає ані вирви в землі, ані слідів впливу температури. А посередині… я бачу коня. Остовпіло витріщаюся на нього, переконаний, що це галюцинація. Він великий, майже два метри в холці, а його шерсть якоїсь дивної смугастої масті, немов у тигра. Стоїть на ідеально круглій галявині, врізаній посеред карликових сосен, наче хтось поставив там гігантську склянку.

Я відстібаю ремені, дуже повільно кладу на землю речі та сідло. Мені стає гаряче. Уся упряж — в одній із торб. Гарячково намагаюся згадати, куди ж я подів мотузки. Відкриваю торбу, повільно перебираю різні предмети, не зводячи очей з тварини.

Кінь невпевнено пританцьовує на дивній галявинці, в колі пригнутої до землі посивілої трави. Я повільно простягаю долоню і торкаються її. Схоже на таємниче коло на полі, але трава просто вкрита памороззю. Хрустить під трипалими копитами, немов скло. Такий круглий заморозок з конем посередині.

Схоже, він так само здивований і охоплений панікою, як і я. Притискає вуха до голови, видає дивні буркотливі звуки. Не знаю, що вони означають, мене вчили на нормальних, земних конях.

Нарешті я знаходжу мотузку і роблю петлю на одному кінці, після чого протягаю решту крізь неї і роблю ласо.

Тварина видає нервове пронизливе бурчання і відбігає трохи, але лише на край галявини, немов боячись її залишати.

Ми кружляємо, як на арені. Я рухаюся повільними, майже гіпнотичними кроками, одночасно складаючи мотузку широкими колами, рівно, виток до витка, так як мене вчили. Петлю на кінці широко розтягую і складаю в пальцях так, щоб можна було виконати широкий круговий оберт над головою і кинути. Кінь не спускає з мене очей, тупцює боком і намагається триматися якнайдалі.

Це не дикий кінь. Хтось обрізав