Читати книгу - "Артеміс Фаул. Зрада Опал, Йон Колфер"

Охоронець відчинив електронні ворота і в’їхав на гравійну доріжку. Зупинився навпроти парадного входу, не став навіть заганяти машину в просторий гараж. Він витягнув пістолет, що висів у кобурі під сидінням. Може статися, що викрадачі вже надісла­ли свою людину, і та чекала всередині будинку.

Щойно Батлер відчинив двері, він одразу відчув, що щось не так. Сигналізація, яка мала негайно роз­почати тридцятисекундний відлік, мовчала. Тому що була вкрита якоюсь блискучою, потрісканою суб­станцією, схожою на склопластик. Батлер обережно помацав. Речовина мерехтіла і була дуже схожа на органічну.

Батлер пройшов через вестибюль, тримаючись ближче до стіни. Глянув на стелю. В сутінках бли­мали зелені вогники. Принаймні, камери спостере­ження працюють. Навіть якщо гість уже пішов, він зможе роздивитися його на записі.

Нога за щось зачепилась. Охоронець глянув униз. На килимі лежала велика кришталева ваза, на дні ли­шилося кілька краплин шеррі. Поруч лежала порож­ня бляшанка від м’яса в соусі. Голодний викрадач? Трохи далі він знайшов порожню пляшку від шам­панського й обгризений курячий скелет. Скільки ж тут незваних гостей?

Слід із залишків їжі вів до кабінету. Батлер під­нявся за ним на другий поверх, переступив через на­половину з’їдений стейк, два шматочки фруктового пирога і крихти безе. З-поза дверей сочилося світло, відкидаючи тінь у коридор. Там хтось був. Артеміс?

На мить Батлер зрадів — він почув голос свого працедавця,— але на серці відразу ж похололо. Він упізнав слова: сам слухав їх у машині. Незнайомець слухав запис на автовідповідачеві.

Батлер прокрався в кабінет, ступаючи так тихо, що навіть і оленя би не сполохав. Навіть зі спини гість мав дуже дивний вигляд. Ледь метр заввишки, з кострубатим тулубом і товстими мускулистими кінцівками. Усе тіло в нього було вкрите густим жорстким волоссям, яке, здається, рухалося само по собі. На голові в нього був шолом із такої ж сяючої речовини, що і на сигналізації. На гостеві був синій спортивний костюм із клапаном на сідницях. Кла­пан тримався на одному ґудзику, надаючи змогу помилуватися волосатим задом, таким дивно знайо­мим.

Запис наближався кінця.

Артемісова викрадачка розказувала, що вона при­готувала для хлопця.

— Так,— казала вона.— Я приготувала для Фоулі невеличкий мерзенний сценарій. Трохи театраль­ний, пов’язаний з Одинадцятьма Чудесами. Але те­пер я вирішила, що на нього заслужили ви.

— Наскільки мерзенний? — спитала нова союз­ниця Артеміса, Холлі.

— Троле-мерзенним,— відповіла Опал.

Незваний гість закашлявся і виплюнув залишки ягняти.

— Погано,— сказав він.— Це дуже погано.

Батлер вихопив зброю і наставив її на злодія.

— Зараз стане іще гірше,— пообіцяв він.

Батлер посадив незнайомця у шкіряне крісло в кабінеті, інше поставив навпроти. Спереду це ство­ріння мало ще більш дивний вигляд. Обличчя в ньо­го було вкрите жорстким волоссям, тільки очі й зуби виблискували. Іноді очі спалахували червоним, як у лисиць, а зуби нагадували два ряди гострих жер­дин. Це не волохата дитина, це якась доросла істота.

— Можеш не казати,— зітхнув Батлер.— Ти ельф.

Істота випрямила спину.

— Як ти смієш! — вигукнув чоловічок.— Я гном, і тобі це дуже добре відомо.

Батлер повернувся думками до заплутаного пові­домлення Артеміса.

— Дай здогадаюсь. Я тебе знав, але чомусь забув. Ага, ельфійська поліція стерла мою пам’ять.

Мульч відригнув.

— Правильно. Ти не такий повільний, як здаєшся.

Батлер підняв пістолета.

— Пістолет спрямовано на тебе, тож контролюй язик, малий.

— Вибач, я не второпав, що ми тепер вороги.

Батлер нахилився до гнома.

— Ми були друзями?

Мульч подумав.

— Ну, не від самого початку. Але мені здається, що ти мене полюбив за шарм і шляхетну вдачу.

Батлер принюхався.

— І за особисту гігієну?

— Так нечесно,— заперечив Мульч.— Чи знаєш ти, через що мені довелося пройти, аби сюди діста­тися? Я втік із транспортера і проплив кілька миль у крижаній воді. А тоді довелося завітати до коваля на заході Ірландії — мало не єдине місце, де іще лишилися ковалі,— і зняти із себе залізне кільце. Не питай. А тоді я рив тунель крізь усю країну, щоб дізнатися всю правду. І тепер, коли я тут, один із Лю­дей Бруду, якого я вважав своїм другом, розмахує перед моїм носом пістолетом.

— Зачекай хвилинку,— сказав Батлер.— Мені по­трібна хустинка, щоб очі витерти.

— Ти мені не віриш?

— Чи вірю я в ельфійську поліцію, змову піксі та гномів у тунелях? Ні.

Мульч повільно потягнувся в кишеню спортив­ного костюма і дістав золотий комп’ютерний диск.

— Може, це тобі допоможе?

Батлер уставив диск в один із Артемісових ноутбуків, спочатку переконавшись, що той не підключе­ний до жодного комп’ютера. Якщо на диску вірус, то вони втратять лише один жорсткий диск. Він по­бризкав диск спеціальним очищувальним спреєм і протер ганчіркою, вставив у дисковод.

Комп’ютер запитав пароль.

— Диск заблокований,— сказав Батлер.— Який пароль?

Мульч знизав плечима, у кожній руці в нього було по багету.

— Гей, звідки мені знати? Це ж Артемісів диск.

Батлер нахмурився. Якщо це дійсно диск Артемі­са, тоді його можна відкрити з допомогою пароля Артеміса. Він надрукував три слова. «Aurum potestas est». Золото — сила. Родинний девіз. Через кілька се­кунд перед ним відкрилося вікно з двома папками. Одна була підписана: «Артеміс», інша — «Батлер». Перед тим як відкривати, охоронець перевірив їх на віруси. Чисто.

Батлер чомусь почав нервувати. Він відкрив пап­ку зі своїм іменем. Там було більше сотні файлів. Пе­реважно текстових, але були і відеозаписи. Найбіль­ший файл був підписаний: «Подивитися першим». Батлер двічі клікнув на ньому мишкою.

На екрані відкрилося маленьке віконце плеєра. З’явився Артеміс, що сидів за цим самим столом, де зараз стояв Ноутбук. Дивно. Батлер натиснув трикут­ник відтворення.

— Вітаю, Батлере,— сказав голос Артеміса. Чи може геніальна підробка.— Якщо ти дивишся цей запис, наш добрий друг містер Діггумс виконав своє завдання.

— О, чуєш? — промовив Мульч із повним ро­том.— Добрий друг містер Діггумс.

— Тихо!

— Усе, що на твою думку, ти знаєш про цю плане­ту, зараз зміниться,— продовжив Артеміс.— Люди — не єдині розумні істоти на Землі; власне, ми навіть не дуже розвинені в технологічному сенсі. Під зем­лею живе кілька видів ельфів.