Читати книгу - "Безтурботний, Ю. Несбе"

— Не згоден, — заявив Харрі, демонстративно поглядаючи на годинник. Нам допомагав провідний фахівець країни в цій галузі. Але подробиці тобі зможе повідомити й Беате.

Іварссон сперся ліктем на одну з половинок дверей ліфта, яка протягом усієї бесіди стукалась об його спину:

— Значить, вона просто настільки розгубилася, що пропустила «не». І це все, що у вас є? Беате?

Беате зашарілася:

— Я якраз почала проглядати відеозапис пограбування на Кіркевеєн.

— Є які-небудь міркування?

Погляд дівчини кинувся від Іварссона до Харрі.

— Поки що ніяких.

— Отже, нічого, — підсумував Іварссон. — Тоді вас, мабуть, потішить,що ми вирахували девять підозрюваних,яких маємо намір допитати. А також у нас з’явився план, яким чином вивудити нарешті хоч що-небудь із Расколя.

— Расколя? — перепитав Харрі.

— Расколь Баксхет — щурячий король власного персоною, — сказав Іварссон, узявся за пасок, зробив глибокий вдих і з надзвичайно задоволеним виглядом підтяг штани. — Але подробиці тобі зможе повідомити і Беате.

13

Мармур

Харрі знав, що іноді буває занадто вже буркотливим і капризним. Узяти хоч би Бугстадвеєн. У чому тут річ, він і сам до ладу не розумів. Може, в тому, що люди на цій вулиці, немов вимощеній золотом і нафтою та розташованій на самісінькій вершині радості в Щасливій країні, ніколи не всміхалися. Сам Харрі, щоправда, теж не всміхався, проте він-то жив у районі стадіону «Бішлет», за усмішки йому ніхто не платив, та до того ж зараз у нього не було вагомих причин для радості. Проте це зовсім не означало, що він, подібно до більшості співвітчизників, не любив, коли всміхалися йому.

У глибині душі Харрі чесно намагався виправдати похмурий вигляд хлопця, який стоїть за прилавком «Севен-елевен», тим, що йому, напевно, не до душі ця робота, що він теж мешкає в Бішлеті, а також докучливим дощиком, що наполегливо мжичив.

Вираз блідого личка, розцяцькованого яскраво-червоними прищами, коли Харрі показав поліцейське посвідчення, залишився абсолютно байдужим:

— Звідки мені знати, чи давно стоїть тут цей контейнер?

— Але він же такий помітний, зелений, і при цьому наполовину загороджує тобі краєвид на вулицю, — намагався наполягати Харрі.

Молодик із стогоном уперся долонями в худі стегна, на яких бовталися штанці:

— Ну, тиждень. Або близько того. Слухай, не затримуй, за тобою вже черга.

— Гм. Я в нього заглядав. Він майже порожній — лише декілька пляшок та старі газети. Ти не знаєш, хто його замовляв?

— Ні.

— Бачу, тут у тебе над прилавком камера спостереження. Здається, вона має захоплювати і цей контейнер під вікнами?

— Ну, тобі видніше…

— Якщо у вас зберігся запис із п’ятниці, я б хотів його проглянути.

— Зателефонуй завтра, коли тут буде Тоббен.

— Тоббен?

— Господар.

— У мене інша пропозиція: дзвякни цьому Тоббену просто зараз і попроси дозволу віддати мені плівку. Як тільки я її отримаю, миттю випаруюся.

— Та ти озирнися! — почав кип’ятитися молодик, і прищі його запалали ще яскравіше. — Немає у мене зараз часу шукати якийсь відеозапис.

— Що ж, — не здавався Харрі, так і не повертаючись, — тоді, може, після закриття?

— Ми працюємо цілодобово. — Молодик стражденно закотив очі.

— Я пожартував, — сказав Харрі.

— Он як, тоді ха-ха, — як і раніше сонним голосом парирував хлопець. — Підкуповуватимеш чи як?

Харрі заперечливо мотнув головою. Дивлячись йому за плече, молодик гучно сповістив:

— Каса вільна!

Важко зітхнувши, Харрі обернувся нарешті до черги, що потягнулася було до прилавка:

— Каса не вільна. Я співробітник поліції Осло. — Він продемонстрував своє посвідчення. — Ця людина арештована, оскільки не бачить різниці між словами «купувати» і «підкуповувати».

Як уже зазначалося, іноді Харрі бував занадто вже буркотливим і капризним. Проте зараз реакція черги його цілком задовольняла — він полюбляв, коли йому всміхалися.

Проте зовсім не такою усмішкою, яка, мабуть, входить до кола обов’язкових навчальних предметів для тих, хто хоче стати пастором, політиком або агентом похоронного бюро. Розмовляючи, вони всміхаються очима. Ця обставина додавала панові Сандеманну з похоронного бюро Сандеманна стільки співчуття та щирості, що вкупі з температурою, яка панувала в майор-стюанській кладовищенській церкві, це змушувало Харрі час від часу мимоволі здригатись і щулитися. Він роззирнувся. Дві труни, стілець, вінок, похоронний агент, чорний костюм, лисина із зачосом.

— Вона така красива, — говорив Сандеманн. — Така спокійна. Умиротворена. Урочиста. Ви, ймовірно, член сім’ї?

— Не зовсім. — Харрі показав своє поліцейське посвідчення в таємній надії, що щирість призначена лише рідним і близьким. Як з’ясувалося, він помилявся.

— Трагічно, коли така юна персона покидає нас таким чином. — Потискуючи йому руку, Сандеманн продовжував усміхатися. Пальці в похоронного агента виявилися незвичайно тонкими та гнучкими.

— Мені необхідно оглянути одяг, який був на покійній, коли її виявили, — почав Харрі. — У похоронному бюро мені сказали, що її забрали сюди.

Сандеманн кивнув, дістав білий пластиковий пакет і пояснив, що носить речі з собою на випадок, якщо з’являться батьки або інші родичі і йому доведеться терміново їх віддати, заздалегідь виписавши квитанцію. Харрі спробував виявити кишеню в чорній спідниці, одначе марно.

— Шукаєте щось певне? — найбезневиннішим тоном поцікавився Сандеманн, заглядаючи Харрі через плече.

— Дверний ключ, — сказав Харрі. — Ви нічого не знаходили, коли… — Харрі глянув скоса на гнучкі пальці Сандеманна, — …коли її роздягали?

Сандеманн заплющив очі й похитав головою:

— Під одягом у неї не було нічого. Ясна річ, якщо не брати до уваги фотографії в одній із туфель.

— Фотографії?

— Еге ж. Дивно, чи не так? Напевно, у них такий звичай. Вона як і раніше лежить там, у туфлі.

Харрі дістав з пакету чорну туфлю на високому каблуці, і в свідомості його раптом спалахом промайнуло: стоячи в дверях, вона зустрічає його. Чорне плаття, чорні туфлі, яскраво-червоні губи. Яскраво-яскраво-червоні губи.

Зім’ята фотографія виявилася знімком жінки з трьома дітьми, що сидить на пляжі. Якесь курортне містечко в Норвегії. На задньому плані — загладжені морем скелі та сосни.

— З родичів хто-небудь прийшов? — поцікавився Харрі.

— Тільки її дядько. Ясна річ, у супроводі одного з ваших колег.

— Ясна річ?

— Авжеж, я так зрозумів, що він