Читати книгу - "Якщо кров тече"

— Марті, слава Богу. Ти їх бачиш?

— Так.

На її вікні теж був знайомець. Чак. Усміхнений. Схожий на всіх бухгалтерів за всі віки. Людина, що й мухи не образить.

— Вони просто… з’явилися!

— Я знаю. Бачив.

— Це тільки тут?

— Думаю, скрізь. Думаю, це майже…

А тоді вона обняла його, затягла всередину, і він зрадів, що вона не дала йому договорити останнє слово: кінець.

2

Даґлас Бітон, професор кафедри філософії та релігії в коледжі Ітака, сидить у лікарняній палаті й чекає, поки помре його зять. Зі звуків чутно тільки мірне піп… піп… піп… серцевого ритму і Чакове повільне й дедалі натужніше дихання. Більшість апаратури вже вимкнули.

— Дядьку?

Даґ обертається і бачить у дверях Браяна, досі в шкільному піджаку й з рюкзаком.

— Раніше пішов зі школи? — питає Даґ.

— Дали дозвіл. Мама написала, що дозволить вимкнути апарати. Уже?

— Так.

— Коли?

— Годину тому.

— А де мама зараз?

— У капличці на першому поверсі. Молиться за його душу.

І за те, щоб її вчинок був правильний, думає Даґ. Тому що навіть коли священник каже, що так, усе добре, нехай Бог подбає про решту, воно все одно здається неправильним.

— Мені треба буде написати їй, якщо здасться, що він… — Браянів дядько знизує плечима.

Браян наближається до ліжка й дивиться на бать­кове нерухоме біле обличчя. Без окулярів у чорній оправі хлопцеві здається, що його батько ще надто молодий, щоб мати сина, котрий вже перейшов до старшої школи. Та він сам наче школяр. Син підбирає батькову долоню й коротко цілує вигнутий півмісяцем шрам на ній.

— Такі молоді, як він, не повинні вмирати, — каже Браян. Він говорить тихо, ніби батько може почути. — Господи, дядьку Даґу, йому минулої зими тільки спов­нилося тридцять дев’ять!

— Ходи посидь, — каже Даґ і плескає по порожньому стільцю поруч із собою.

— Це мамине місце.

— Коли вона повернеться, можеш їй поступитися.

Браян скидає рюкзак і сідає.

— Як думаєте, скільки ще?

— Лікарі кажуть, що він може піти будь-якої хвилини. Точно до завтрашнього дня. Ти ж знаєш, що апарати допомагали йому дихати, так? І крапельниці підживлювали. Він… Браяне, йому зовсім не боляче. Та частина позаду.

— Гліобластома, — гірко каже Браян. Коли він розвертає обличчя до дядька, видно, що воно в сльозах. — Нащо Богові забирати мого тата, дядьку Даґу? Поясніть мені.

— Не можу. Шляхи Божі — загадка.

— До сраки загадки, — каже хлопець. — Загадки нехай лишаються в збірках казочок, де їм місце.

Дядько Даґ киває і кладе руку на Браянові плечі.

— Я знаю, що це важко, малий, мені теж важко, але кращого пояснення в мене нема. Життя — це загадка. І смерть теж.

Вони замовкають, слухаючи мірне піп… піп… піп… і сопіння, коли Чарльз Кранц — просто Чак для дружини, шурина і друзів — раз за разом повільно втягує повітря, його тіло виконує останні взаємодії зі світом, і кожен вдих та видих (як і удари серця) контролюються занепалим мозком, де ще не завершилися кілька процесів. Чоловік, котрий провів усе робоче життя в бухгалтерії «Мідвест-трасту», зараз підбиває останнє сальдо: невеликий прибуток, значні видатки.

— Банки начебто мають бути безсердечними, але його там по-справжньому любили, — каже Браян. — Прислали купу квітів. Медсестри розмістили їх у солярії, бо йому тут квітів не можна. Що вони собі надумали? Що на нього алергія нападе?

— Він любив там працювати, — каже Даґ. — Може, то було не казна-що на тлі великої картини — йому б ніколи не присудили Нобелівську премію й не видали б Медаль Свободи; але він любив ту роботу.

— І танцювати теж, — каже Браян. — Обожнював танцювати. І вмів. Як і мама — ох і підпалювали вони килим, як вона казала. Але вона ще казала, що він танцював краще.

Даґ сміється.

— Називав себе Фредом Астером для бідняків. А ще малим любив моделі потягів. У його зейді була іграшкова залізниця. Ну, в його дідуся, розумієш?

— Ага, — каже Браян. — Я знаю про його зейді.

— Він прожив хороше життя, Браяне.

— Але недостатньо, — каже Браян. — Він ніколи не проїде Канадою на потязі, як хотів. Не побуває в Австралії — цього він теж хотів. Ніколи не побачить, як я випускаюся зі школи. Йому не влаштують вечірку перед виходом на пенсію, де люди виголошують смішні промови й дарують золотий… — він витер очі рукавом піджака, — золотий годинник.

Даґ стискає племінникові плечі.

Браян говорить, опустивши очі на свої зчеплені долоні:

— Я хочу вірити в Бога, дядьку, і начебто вірю, але не розумію, чого так має бути. Чому Бог дозволяє таке. Це загадка? Ви ж крутий філософ — і це найкраще, що ви можете сказати?

Так, тому що смерть руйнує всю філософію, думає Даґ.

— Знаєш, як кажуть, Браяне: смерть забирає найкращих, і смерть забирає всіх інших.

Браян намагається усміхнутися.

— Якщо це мало мене втішити, то вам треба старатися краще.

Даґ ніби не чує цього. Він дивиться на зятя, кот­рий — принаймні в Даґовій голові — йому як справжній брат. Подбав про хороше життя для його сестри. Допоміг йому відкрити свою справу — і це найменше з усього. Вони разом добре веселилися. Але недостатньо, і схоже на те, що цим доведеться вдовольнитися.

— Людський мозок має обмеження — він не більш як губчаста тканина у кістяній коробці. Але розум усередині того мозку безмежний. У ньому колосальні запаси пам’яті, а розмах уяви виходить далеко за нашу здатність її зрозуміти. Думаю, що коли людина помирає, руйнується цілий світ — світ, який вона знала і в який вірила. Подумай про це, малий: на Землі мільярди людей, і в кожному з тих мільярдів цілий світ усередині. Зéмлі, створені їхнім розумом.

— А тепер світ мого тата помирає.

— А наш — ні, — каже Даґ і знову стискає племінникові плечі. — Наші світи поживуть трохи довше. І світ твоєї матері. Треба бути сильними заради неї, Браяне. Наскільки зможемо.

Вони замовкають, дивлячись на вмирущого на лікарняному ліжку, слухаючи піп… піп… піп… серцевого ритму й повільні вдихи та видихи Чака Кранца. Аж ось вони зупиняються. Груди застигають. Браян напружується. Тоді груди з агонічним хрипом знову здимаються.

— Пишіть мамі, — каже Браян. — Зараз.

Даґ уже дістає телефон.

— Бачу.

І пише: «Приходь, сестро. Браян тут. Здається, Чак наближається до кінця».

3

Марті з Фелісією вийшли на заднє подвір’я. Вони сидять у шезлонгах, які принесли з веранди. Електрики не стало по всьому місті, і на небі яскраво світяться зорі. Яскравіших не бачив із часів дитинства в Небрасці. Тоді він мав невеликий телескоп і вивчав усесвіт із вікна на горищі.

— Онде Орел, — сказав він. — Латиною буде Аквіла. Он Лебідь. Бачиш?

— Так. А онде Полярна зо… — Вона замовкла. —