Читати книгу - "Бар «Когут»"

— Ви клієнт?

— Можливо. Мені його рекомендували. Сказали, вправний адвокат у кримінальних справах.

— Ну, зараз він у суді. Я можу записати ваше ім’я і номер телефону, а він вам зателефонує.

— А його контора десь тут?

— Так, другий поверх. А що?

— А я можу побачити його компаньйона або помічника? Мені треба з кимось поговорити.

— Він працює один. Я його секретарка.

Тодд вагався, роззираючись, зрештою сказав:

— Гаразд, у мене є його номер, я йому зателефоную. Дякую. — Він вийшов раніше, ніж вона змогла щось відповісти.

— Як ми й гадали, — сказав Тодд по дорозі назад, — чувак працює на себе. Має комірку на другому поверсі, але без працівників. Дівчина в приймальні відповідає на дзвінки за всю цю ораву. Дешево й сердито.

— Мені це до вподоби, — зауважив Марк. — Тепер усе, що нам потрібно, — це дівчина.

14

ЗОЛА ПІШЛА В ПОНЕДІЛОК на одне заняття, але воно виявилося настільки гнітючим, що на інші вона просто забила. Лекція з «Прав літніх людей» — одна з тих факультативних дисциплін, що були дуже популярні серед третьокурсників, які второваним шляхом мчали до фінішної стрічки. Вони з Горді підписалися на цей курс і планували нудитися на лекціях по черзі, потім звірити конспекти й отримати п’ятірки або четвірки. На курс записалося мало студентів, приблизно двадцятеро, і коли місце праворуч залишилось незайнятим, Зола могла думати лише про Горді. Він мав би сидіти там. Вони почали зустрічатися минулого вересня і поводилися дуже обережно. Горді був популярним студентом, непересічною особистістю і привертав до себе багато уваги. Зола була не першою дівчиною, до якої він залицявся, але першою чорношкірою, в яку він закохався. Їхні друзі знали, що вдома на нього чекає сувора кохана, ревнивиця, яка часто приїжджає до Вашингтона, щоб його перевірити. Хоча Зола й Горді все приховували, із часом про їхні стосунки дізналися. Пішов розголос.

Викладач почав лекцію зі слів співчуття щодо трагічної смерті пана Таннера, і Зола спіймала кілька націлених на неї поглядів. Вона вже майже нічого не чула й не могла дочекатися, коли вже нарешті можна буде вийти із цього будинку, проте не раніше, ніж вона отримає свій чек на десять тисяч доларів. Зола віднесла гроші в банк і поклала на депозит, потім щільно закуталась і пішла гуляти містом. Коли небо посіріло, вона зайшла в Національну портретну галерею і згаяла там якийсь час.

Під час навчання в юридичній школі їй вдавалося знаходити тимчасову роботу — по кілька годин де-не-де. Вона була менш вибаглива, ніж решта її зубожілих друзів, і, позаяк не пила, рідко тусувалася на вечірках, користувалася громадським транспортом і заощадила трохи грошей. Двадцяти тисяч, що уряд щорічно позичав їй на прожиття, їй цілком вистачало, і на початок останнього семестру в неї залишилося шістнадцять тисяч на ощадному рахунку, про які ніхто не знав. Дріб’язок для Вашингтона, округ Колумбія, але великі гроші для Сенегалу. Якщо її батьків і брата зрештою депортують, ці гроші стануть вирішальним фактором їх виживання. Хабарництво там звичне явище, і хоча Золу тіпало від однієї думки про поїздку до Сенегалу, де її могли заарештувати або відмовити у виїзді, вона знала, що одного дня доведеться вирушити на порятунок своєї рідні, маючи на руках стільки грошей, скільки в неї є. Отже, вона заощаджувала, намагаючись не думати про борги.

Вона нічого не чула від своїх рідних. Користування телефоном у центрі утримання було суворо обмежено. Її батько сказав, що йому дозволять сповістити Золу, коли їх зрештою випроваджуватимуть, ще до вильоту до Сенегалу. Але здавалося, що правила депортації змінюються щодня. Вона запевняла себе, що вони ще в країні, і це її трохи заспокоювало. Чому? Вона не знала. Що краще: жити, наче в’язень, у федеральному таборі чи жити залишеним напризволяще на вулицях Дакара? Жоден із сценаріїв не давав найменшої надії. Їм ніколи не дозволять повернутися до своїх у Ньюарку. За чорну роботу, яку вони виконували впродовж двадцяти шести років, тепер візьмуться інші нелегальні іммігранти. Цикл триватиме, бо комусь треба виконувати цю роботу, а справжні американці нею гидують.

Коли Зола не сумувала за Горді й не картала себе, вона хвилювалася за своїх рідних, які опинилися в такій страшній скруті. А коли вона якось прихитрялася відгородитися від трагічних думок, вона залишилася віч-на-віч із невпевненістю в завтрашньому дні. Тягнувся холодний і похмурий січень, і Зола впала в глибоку й цілком очікувану хандру.

Після десяти днів нерозлучного життя з Марком і Тоддом їй конче потрібно було побути на відстані. Вони пропускали заняття і перебували в непохитній впевненості, що більше ніколи не повернуться до школи. Час від часу вони писали їй, аби взнати, як вона там, але складалося враження, що вони захоплені чимось важливішим.

У вівторок перед обідом вона почула гуркіт у квартирі навпроти й зрозуміла, що Таннери забирають коробки з речами Горді. Вона хотіла було привітатися з ними та висловити співчуття, але передумала. Пан Таннер і брат Горді биту годину ходили туди-сюди — від квартири до орендованого фургона, що стояв на вулиці. Неприємна робота, вона чула як вони з трудом протискаються крізь відкриті двері. Коли вони поїхали, вона взяла запасний ключ і пройшла в квартиру Горді. Старі меблі, що надавалися разом із помешканням, стояли на місці. У темряві вона сіла на диван і розридалася.

Вона двічі несвоєчасно заснула на цьому дивані, дозволивши Горді вирушити в ніч. Її провина безмежна.

У середу вона одягнулася, аби йти на заняття, і вже майже вийшла з дому, коли подзвонив батько. Вони все ще в центрі утримання і досі не знають остаточної дати виряджання. З моменту її останнього візиту нічого не змінилося. Він намагався говорити життєрадісним тоном — справжній подвиг у його обставинах. Зола намагалася відшукати родичів у Сенегалі, щоб попередити їх і просити про допомогу, але й досі не досягла успіху. За двадцять шість років усі зв’язки обірвались, і навряд чи їх повернення в рідний край радо вітатимуть. А поза-як батько навіть точно не знає, коли їх туди повернуть, домовлятися про щось конкретне було неможливо. Сам батько казав, що більшість родичів давно втекли з країни. А в тих, хто залишився, свої