Читати книгу - "Небажана для владного боса, Адалін Черно"

Весь день ходжу з опущеною головою, виконую вказівки, роблю свою роботу й мовчки терплю зневажливі погляди Мар’яни. Заслужила. А може, й ні. Але від неї тепер залежить моя робота, і те, що на мене чекатиме вдома. Не варто її дратувати. Кпини й недобрі погляди — дрібниці в порівнянні з тим, що буде, якщо Слава про все дізнається.

Господи, я не хочу додому! Не хочу… Але куди піти? Куди мені подітися, якщо ні грошей, ні даху над головою. Кілька разів навіть ловлю себе на думці, а чи не зателефонувати Вадиму? Можливо, є якесь пояснення тому, що він так раптово поїхав. Має бути пояснення, адже планував залишитися на кілька днів. Втім, кого я обманюю. Намріяла собі принца, але таких не буває. Мета його доброго ставлення — затягнути мене в ліжко. Він свого домігся, і поїхав, не відчуваючи докорів сумління. Сама ж погодилася. Можливо, посміюється тепер, згадує з друзями, як розвів дурепу й залишив, бо так їй і треба. Бо нема чого погоджуватися спати за гроші.

Я ніколи йому не подзвоню. Тому що не витримаю, якщо переконаюся на словах, що не помилилася. Краще уявити, що це був курортний роман, швидкоплинний, приємний для обох. Варто зізнатися, що це була найкраща ніч у моєму житті. Таким ніжним і дбайливим мій чоловік ніколи не був, навіть коли між нами все було добре. Хоч у цьому Вадим не обманув. В ліжку — він справжній чоловік, який вміє не лише брати, а й давати.

Згадую, і мурашки шкірою. Як після цього з чоловіком бути? Та ніяк, я не витримаю, не зможу, від самої думки гидко стає, пересмикує мимоволі. Куди подітися? Як знайти вихід?

Весь день минає за роботою і в роздумах. Але робочий день добігає кінця, час невблаганно спливає. Потрібно приймати рішення. Хоча тут і вирішувати нема чого. Ну справді, не жити ж мені на вулиці? Від задуму не відмовляюся. Відкладатиму чайові, потроху збиратиму, щоб хоча б на пару тижнів вистачило. І втечу. Просто доведеться зробити це трохи пізніше. Я витримаю, обов’язково впораюся. В мене є мета, і я її досягну.

Впорядкувавши думки, зупинившись на тій солодкій, що незабаром все це закінчиться, розумію, що це правильне рішення. Не потрібно гарячкувати, треба бути розумною. Щоб ніхто не здогадався, не зрозумів, не запідозрив. І з Мар’яною треба бути привітною й люб’язною, байдуже які шпичаки вона в мій бік кидає.

Після закінчення робочого дня, перед виходом ще раз підходжу до Мар’яни й дякую їй. Сподіваюся, це її вмотивує не виказувати мене. Інакше справді кінець. Слава мене приб’є. Мар’яна на мої слова лише кривиться, відмахується, мовляв, за мною послуга. Це мене влаштовує. Справді, якщо їй знадобиться щось, що мені під силу, я не відмовлю. Яким стервом вона не є, але від неї залежить успіх мого нехитрого плану втечі.

Додому їду з відчуттям повної приреченості. Морально готуюся до всього, навіть що тікати доведеться і все ж опинитися на вулиці. Якщо Слава буде розпускати руки або спробує взяти мене силою, боюся, я не витримаю. Не після того, як знаю, як все може бути, яким може бути чоловік насправді, не лише в романтичних фільмах та книгах. Чудовим, палким, ніжним, дбайливим. Хай і все те робив він заради певної мети, але ж як гарно робив. Не погрозами чи силою. Чому Слава не може бути хоч на крихту таким? Ніжним, турботливим, уважним…

Готуюся до всього, але, відчинивши двері, виявляюся зовсім не готовою до того, що бачу. Перше, що вражає з порога — чистота. Я навіть роблю крок назад і дивлюся на номер на дверях, гадаючи, чи не помилилася квартирою. Не відразу подумавши, що чужу своїм ключем я б не змогла відчинити. Крадуся у квартиру з острахом, не розуміючи, що відбувається. З кухні долинає запах їжі, нагадуючи, наскільки я голодна. Коли заходжу, не вірю своїм очам. Певне, я заснула на роботі.

В чистій квартирі, де не тхне перегаром, на столі стоїть приготовлена вечеря. Посуд чистий, тиша, затишок. Може, Слава чекав на друзів і просто не встиг ще насвинячити? Але прибрав і приготував хто? Поки я так стою, не помічаю, як хтось підходить позаду й на мої очі лягає велика прохолодна долоня. Мало не скрикую з переляку, але вчасно зупиняю себе, а за мить чую біля вуха:

— Дружинонька моя, як добре, що ти сьогодні не затрималася, — каже Слава, прибирає долоню від моїх очей, мій погляд натикається на троянду в його вільній руці, іншою ж він обіймає мене за талію, притискає до себе.

— Це… що? — видихаю не своїм голосом.

—  Як що? Квіти для моєї любої дружини, — вкладає в мою руку троянду. — І вечеря.

Слава відпускає від мене, відходить. Стоїть за моєю спиною, а я не можу прийти до тями й усвідомити це все. Слава ніколи такого не робив. Ну гаразд, троянда, але прибрана квартира, вечеря і… він — абсолютно тверезий. Різко розвертаюся — охайно поголений, чисто одягнений, і справді тверезий. Я сплю?

— Я тут подумав, — він робить паузу, відводить погляд, ховає руки в кишені. — Ти сказала, переусвідомити свою поведінку… Ну от, я переусвідомив. Ти працюєш, стараєшся, майже не відпочиваєш. А я… коротше, підкосило мене звільнення, але час брати себе в руки. Я сьогодні по знайомих пройшовся, підробіток знайшов. Небагато, але поки хоч щось. 

— Який підробіток?

— Та підсобником, трохи далеченько їздити, але нам же треба гроші? — я киваю бездумно. — Ну от, пару сотень буде. А потім може вийде нормальну роботу знайти, за спеціальністю. Або, може, назад візьмуть. Ти сідай, поїж. Певне, і нормально пообідати не було часу.

— Зараз, руки помию.

Ставлю троянду у вазу, йду до ванної кімнати, мию руки, заходжу до спальні, переодягаюся. Весь цей час у голові пульсує думка, наскільки доля підступна. Чому Слава вирішив взятися за голову саме тоді, коли я зрадила його?