Читати книгу - "Птахи та інші оповідання"

Я встав, розтоптав недопалок і вирішив — усе що завгодно краще, ніж залишатися в тій келії з тими постатями на розмальованій стіні. Рушив до виходу і, щойно це зробивши, знову почув сміх. Цього разу м’якший, наче приглушений, але так само глузливий і юнацький. Цей клятий хлопчисько…

Я втиснувся у прохід, гучно його лаючи. Хлопець міг мати при собі ножа, але мені це було байдуже. Він стояв там, притиснувшись до стіни і чекаючи мене. Я побачив блиск його очей і коротко обтяте волосся. Вдарив його по обличчю, але схибив. Я чув його сміх, коли він відхилився вбік. Через хвилину він уже був не сам, позаду з’явився ще один, а там і третій. Вони накинулися на мене і звалили на землю, наче я зовсім не мав сил. Перший став навколішки, притиснувши мені груди коліном, схопивши руками за горлянку та посміхаючись до мене.

Я лежав, борючись за кожен подих, і він послабив хватку. Всі троє дивилися на мене з такою самою глузливою посмішкою на устах. Я зрозумів, що жоден із них не був ні хлопчиком із села, ні його батьком. Їхні обличчя були не такі, як у селян чи мешканців долини: нагадували фрески на стіні.

Їхні очі з тяжкими повіками, скісні, безжалісні, були схожі на очі, що я їх бачив колись давно на єгипетській гробниці, на вазі, давно засипаній та забутій під пилом та уламками похованого міста. Вони були одягнені в туніки завдовжки до колін, мали оголені руки й ноги, а волосся коротко, при самій голові обтяте — їм була притаманна дивна сувора краса і диявольська грація. Я спробував відірватися від землі, але той, що тримав руку на моєму горлі, знову мене притис. Я знав, що мені не змагатися з ним та його спільниками, і вони скинуть мене зі стін униз у прірву під Монте-Веритою, якщо їм цього захочеться. Отож, це кінець. Лише питання часу. А Віктор помре сам, у хатині на схилі гори.

— Ну давайте, — сказав я, — покінчіть із цим, — скоряючись, не опираючись більше. Я знову чекав вибуху глузливого юного сміху і того, що вони вхоплять моє тіло своїми руками і по-дикунськи викинуть мене крізь щілину вікна назустріч темряві та смерті. Я заплющив очі і, напруживши нерви, приготувався до найжахітнішого. Нічого не сталося. Я відчув, як хлопчик торкнувся моїх губ. Розплющив очі, а він досі всміхався. Тримав у руці горнятко молока і безмовно запрошував мене випити. Я похитав головою, але підійшли його товариші, стали позаду мене навколішки, підтримуючи мої плечі. Я почав пити, незграбно, з вдячністю, як дитина. Доки вони тримали мене так, відійшли страх і жах, і здавалося, що від їхніх рук до моїх переходить сила — і не лише до рук, а до всього мене.

Коли я закінчив пити, перший забрав у мене горнятко, поставив його на землю і поклав обидві долоні мені на серце. Його пальці притислися — і до мене прийшло почуття, якого я ніколи в житті не знав. Наче на мене зійшли Божий мир, спокій та сила, і дотиком рук зняли з мене всі тривоги й страхи, всю втому й жахіття минулої ночі; мої спогади про хмари й туман на горі, й Віктора, що помирає на своєму самотньому ліжку, стали раптом цілком несуттєвими. Зменшилися, змізерніли порівняно з тим почуттям сили й краси, яке я пізнав тої миті. Якщо Віктор помре, це не матиме значення. Його тіло буде оболонкою, що лежатиме в селянській хаті, та його серце битиметься тут, як б’ється моє. А невдовзі душа його теж прилине до нас.

Кажу «до нас», бо коли я лежав у цій тісній келії, мені здалося, що вони прийняли мене і я став одним із них. Такого, — думав я, досі вражений, спантеличений, щасливий, — такого я сподівався від смерті. Заперечення всякого болю, всякого лиха — коли центром життя стає не хитромудрий мозок, а серце.

Хлопчина, досі всміхаючись, забрав руки, але відчуття сили й потуги зосталося зі мною. Він підвівся. Я теж — і пройшов слідом за ним та двома іншими крізь отвір у стіні келії. Не було там ні звивистих коридорів, як у вулику, ні темних галерей — був великий відкритий двір, до якого виходили всі келії. Замість четвертої стіни двору був прохід до здвоєних піків Монте-Верити. Вони, покриті шапкою криги, прекрасні, ловили в цю мить рожеве сяйво сонячного світанку. Вирізані в кризі сходинки вели до вершини, і тепер я знав причину тиші за стінами та на подвір’ї обителі: бо всі вони стояли, вишикувавшись на сходах, одягнені в однакові туніки, з оголеними руками і ногами, з гірляндою-пояском довкола талії і коротко, при самій голові обтятим волоссям.

Ми пройшли через подвір’я й піднялися до них по сходинках. Жодного звуку; вони не розмовляли ні зі мною, ні одне з одним, але всміхалися, як ті троє перших; і їхня усмішка не була такою, до яких звикли ми в нашому світі — ні ввічливою, ні лагідною, натомість дивно радісною, наче змішалися разом мудрість, тріумф і пристрасть. Вони не мали віку, не мали статі, не були ні чоловіками, ні жінками, ні молодими, ні старими; та краса їхніх облич і тіл хвилювала й захоплювала більше, ніж усе раніше бачене чи знане, і я пристрасно зажадав стати одним із них, бути одягненим так само, як вони, любити так, як мусили любити вони, сміятися, молитися і мовчати.

Я глянув униз, на свою куртку, сорочку, альпійські бриджі, товсті шкарпетки та взуття — і раптом відчув до них ненависть і огиду. Вони були схожі на саван небіжчика. Я поквапом зірвав їх та, щоб швидше позбутися, жбурнув через плече вниз на подвір’я — і голий постав перед сонцем. Не відчував ні збентеження, ні сорому. Мені було цілковито байдуже, як я виглядав. Знав лише те, що хочу якомога швидше позбутися всіх атрибутів світу, а мій одяг наче символізував те, ким я був колись.

Ми піднялися сходами, досягли вершини — і весь світ, здавалося, лежав перед нами, вільний від хмар і туману; нижчі вершини тяглися у безкінечну безвість, а далеко внизу лежали недосяжні для нас долини, імлисті, зелені, тихі, і потоки, і маленькі сонні міста. Потім, відвернувшись від світу внизу, я побачив, що двійнята-піки Монте-Верити були розділені великою тріщиною, вузькою, але непрохідною, і, стоячи