Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

— Що з тобою, Юрок?

Юра не відповідає. Він надто схвильований. Так! «Тоді» він теж так само не відповів. Все точно, як і «тоді», колись дуже давно. Але ж вдруге цього аж ніяк не може бути. Після зими вони прийшли з мамою сюди вперше, а торік в цю нору Юра ще не вмів сам ходити як слід і його мама носила на руках».

Після слів: «А потім воно пройде, і буде — вчора» (с. 33) у виданні 1937 р. було надруковано:

«І ніколи, ніколи не повернеться.

— Папа! — гукає Юра. — Чому ти не сідаєш грати?

Або — от всі ці речі. Юра широко розплющує очі і озирається навкруги. В кімнаті півтемно. Світло падає крізь двері з сусідньої кімнати. Вузьким і довгим променем воно лягає на підлогу. Речі видно, але невиразно. Тоді, що далі, в кутку, ті просто доводиться відгадувати. От шафа, а он стіл і коло нього стілець. На столі лампа. Та сама, що зараз не горить. І шафа, і стіл, і лампа старші від Юри. Тобто був такий час, коли Юри на світі ще не було. Ну — не було зовсім. Це буває з кожним. Спочатку його нема, а потім він є. Так от, коли Юри ще не було, а були тільки папа і мама, ці речі — шафа, стіл і лампа — також вже були. Юри ще не було, а вони вже були. Самі по собі. Ху! Цього ніяк не можна зрозуміти.

Юра з пошаною і острахом позирає на шафу, стіл і лампу. Втім, вікно, очевидно, теж було раніше від Юри? Як же це так? Значить, воно є й тоді, коли, скажімо, вийти з кімнати? Коли ніхто в нього не дивиться? Для чого ж воно тоді? Юра заплющує очі, тихенько повертається до вікна і враз несподівано розплющує їх знову. Ні, вікно на місці, і не подібно, щоб воно на цю коротеньку мить кудись зникло».

У виданні 1937 р. письменник змалював виступи монархістів, у зв'язку з чим увів нові персонажі: Розу Камінер, Колю Куховаренко, семінариста Воздвиженського, Льоню Лібермана, продавця газет Пашку-юродивого. В наступних виданнях ці епізоди було вилучено. Подаємо їх за виданням 1937 р. Так, після слів: «… на вулицях городові ловлять і б'ють забастовщиків» (с. 48) у першодруку було надруковано: «а натовп на чолі з анархістами і гімназисткою сьомого класу, Розою Камінер, зодягнутою в червону кохту і з червоним зонтиком в руках, розбив острог і випустив на волю арештантів!

Це було надзвичайно, і Юра негайно ж взявся мріяти про анархістів і червоний зонтик. Анархісти — аж затинаючися з гордощів, розповідала сестра — були в чорних плащах і чорних шляпах! Чорні шляпи і червоний зонтик! Це було надзвичайно!..»

Після слів: «Хто ж стане на чолі і…» (с. 52) у виданні 1937 р. було надруковано:

«В цей час дзвоник у передпокою задеренчав знову. Батько закусив язика напівслові… Всі змовкли… Дзвоник задеренчав удруге… Господи! Хто б це міг? Євреї дзвонили не так… Дзвоник задеренчав втретє — настирливо, коротко і рішуче — три рази вряд.

— Корнелій Іванович! — кинулася мама до батька, але він уже переміг хвилювання і, патлаючи бороду, тихо посувався до дверей.

— Хто там? — загримів раптом він і гримів далі, щоб чути було скрізь надвір. — Нуте-с? Лено, принеси мені мій револьвер, я зараз буду стріляти крізь двері навмання!

— Корнелій Іванович! — почулося знадвору, і ми всі зрозуміли, що той знадвору кричить шепотом в замкову скалубину. — Корнелій Іванович! Не стріляйте, будь ласка, і, якщо можна, то відкрийте!..

— Куховаренко… — батько аж відступив.

— Боже, Куховаренко! — мама сплеснула руками.

— Куховаренко, Куховаренко! — запищали і всі діти.

Куховаренко був відомий всім. Це був гімназіст восьмого класу — стрункий, високий юнак, з пишною шевелюрою каштанового волосся і великими сумними очима. Він був прекрасний скрипаль і двічі на тиждень приходні» до батька, запеклого піаніста, музицнрувати. Вопи з батьком — старе і мале — були гарячі приятелі. Батько акомпаніював, Кухаренко грав першу скрипку, на другу він приводив свого друга, Лібермана, рожевого флегматичного товстуна. Обидва вони — і Куховаренко, і Ліберман — по алгебрі й тригонометрії не вилазили в батька з двійок і одиниць і завжди після рапсодій Ліста, ноктюрнів Бетховена чи музикальних моментів Гріга батько тупотів ногами, кидав книжками і гримів на цілий дім, що вони оболтуси, остолопи і слони, і що він більше не гратиме з ними, аж поки вони не унормують своїх взаємин з математикою. Але тижнів три тому Куховаренко раптом зник. Мусив зникнути, бо був виключений з гімназії і мав потрапити до тюрми. Діло було так. Поліції донесли, що поміж гімназистів є революціонери і анархісти, які завжди носять при собі зброю і навіть бомби. Поліція одного прекрасного ранку нагрянула до гімназії з трусом. Але гімназисти забарикадувалися і городовиків до помешкання не пустили. Куховаренко стояв на варті на площадці другого поверху на чорних сходах. Він. підпустив городовика до себе зовсім близько і підняв руки, немов здається. Коли ж городовик майже зрівнявся з ним, Куховаренко з усієї сили вдарив його ногою в груди. Городовик перекинувся через бильця сходів і, впавши з другого поверху, поламав собі руки. На жаль, Куховаренка він знав в лице.

Батько схвильовано підбіг до дверей, клацнув ключем і скинув засув. Двері розчинилися, і на порозі став Куховаренко. Але який же він був, Куховаренко!

На порозі стояв високий юнак. Він був страшно худий, на голові в нього було чорне широкополе сомбреро, а плечі і торс були закутані в широку чорну пелерину з двома мідними собачими головами і ланцюжком між ними на грудях. В таких плащах і з гітарою під полою ходили суботніми вечорами по вулицях телеграфісти, канцеляристи та інші чиновники чотирнадцятого класу. На ногах у Куховаренка були високі і грубі солдатські чоботи.

— Куховаренко! — скрикнув батько. — Ви з глузду з'їхали!

Але Куховаренко зробив