Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

Садеас звів очі на Далінара й Адоліна. Старший Холін заціпенів, очікуючи на потік звинувачень: мовляв, усе сталося через те, що це він наполіг виступити двома арміями на одне й те саме плато, чим спонукав паршенді й собі залучити зайве військо. Далінар мав би вислати розвідників, щоб ті пильнували на такий поворот подій.

Однак Садеас широко всміхнувся.

— Прародителю бур, а в них майже вийшло! Як просувається битва?

— Паршенді розгромлені, — сказав Адолін. — Ті, що оточили вас, були останнім загоном, який чинив опір. Зараз наші люди дістають яхонтосерце. Поле битви лишилось за нами.

— Ми знову перемогли! — з тріумфом у голосі вигукнув Садеас. — Далінаре, схоже, вряди-годи твій старечий мозок ще здатен підкинути ідею-другу!

— Ми з тобою однолітки, Садеасе, — зауважив князь, але тут з’явилися вістові з донесеннями від решти з’єднань.

— Повідомте кожного! — заявив Садеас. — Сьогодні ввечері всі мої солдати бенкетуватимуть так, наче вони — світлоокі!

Він усміхнувся бійцям, які допомагали йому підвестися, а молодший Холін відійшов, щоб вислухати донесення від розвідників. Садеас замахав на помічників, запевняючи, що, попри рану, здатен і сам триматися на ногах, і заходився скликати своїх офіцерів.

Далінар розвернувся, збираючись розшукати Баского й упевнитися, що про його рану подбають. Але інший великий князь раптом стримав його за руку.

— Я був би зараз мертвий, — сказав Садеас.

— Цілком можливо.

— Я мало що роздивився. Але, здається, бачив одного тебе. Куди поділася твоя почесна варта?

— Довелось діяти, не чекаючи на неї, — відказав Далінар. — Лише так я міг дістатися до тебе вчасно.

Садеас нахмурився.

— Ти страшенно ризикував. Для чого?

— Союзників не кидають на полі бою. Принаймні коли їм можна хоч чимось зарадити. Це один із приписів Кодексу.

Той похитав головою.

— Твоя честь, Далінаре, зведе тебе в могилу, — Садеас виглядав враженим. — Хоча саме сьогодні я щось не надто налаштований на неї нарікати!

— Якщо мені судилось загинути, — відказав Холін, — то я зустріну ту мить, проживши своє життя правильно. Важить не пункт прибуття, а те, хто і як дістається туди.

— Знову Кодекс?

— Ні, «Шлях королів».

— А, це та — бодай їй буря — книженція?

— Ця, як ти кажеш, «книженція» сьогодні врятувала твоє життя, Садеасе, — відповів Далінар. — І я, здається, починаю розуміти, що саме знайшов у ній Ґавілар.

Зачувши таке, той насупився, але глянув на свою Сколкозбрую, яка купою залізяччя валялась неподалік. А тоді похитав головою.

— Можливо, треба буде якось вислухати тебе до кінця. Я б хотів знову збагнути свого давнього друга. Хоча мене беруть сумніви, чи й справді я його коли розумів, — він відпустив Далінарову руку. — То хто-небудь подасть мені мого — бий його грім — скакуна? І де мої офіцери?

Холін пішов і досить швидко наткнувся на кількох охоронців зі своєї варти, котрі клопоталися коло Баского. Дорогою до них його вразила сама лише кількість трупів на плато. Вони покосом лежали там, де він пробивався крізь шеренги паршенді, щоб дістатись до Садеаса. Кільватер смерті.

Він озирнувся на те місце, де утримував позицію. Багато дюжин полеглих. Якщо не сотень.

«Кров моїх пращурів! — подумав Далінар. — Невже це я таке накоїв?» Він не вбивав у такій кількості ще відтоді, як допомагав Ґавіларові на зорі об’єднання Алеткару. А від вигляду смерті йому не вернуло з душі ще з часів юності.

Але тепер він мимоволі відчув огиду й заледве стримував напад нудоти. Він не виблює на полі бою. Не можна, щоби його люди таке побачили.

І, спотикаючись, Далінар подався геть, однією рукою вхопившись за голову, а в іншій несучи шолом. Князь мав би бурхливо радіти. Але не міг. Він просто… не міг.

«Тобі має неабияк поталанити, щоби збагнути мене, Садеасе, — подумалось йому. — Бо поглинь мене Геєна, коли — попри всі старання — навіть я сам розумію себе».

57

«Мандрівне вітрило»

«Я тримаю на руках немовля, приставивши ніж до його горла, і знаю, що все живе хоче, щоби я різонув по ньому лезом. Закривавив землю та власні руки й цим дав нам знову ковтнути повітря». — Дата отримання запису: шашанан, 1173, за 23 секунди до смерті. Досліджувався темноокий юнак шістнадцяти років. Зразок заслуговує на особливу увагу.

— І весь світ розлетівся на друзки! — заволав Мапа, дугою вигнувши спину. Його очі широко розплющились, а щоки вкрилися краплями кривавої піни. — Від їхніх кроків здригалися скелі, і каміння здіймалось до небес. Ми помираємо! Ми помираємо!

Він востаннє скорчився в конвульсії, і світло в його очах померкло. Каладін відхилився назад. Кинджал, що його командир — за браком ланцета — стискав у багряній, ослизлій від крові руці, випав із пальців і тихо дзенькнув об камінь. Привітний мостонавідник лежав мертвий на каменистому плато, а зліва на його грудях зяяла рана від стріли, що пропорола родиму пляму, яка, за словами покійника, відтворювала контури Алеткару.

«Їх забирають, — подумав командир. — Одного за одним. Роблять отвір і виціджують кров. Ми — лише міхи для неї. І коли гинемо, вона виливається з нас на каміння, мовби під час великобуряної повені.

Доки не залишуся тільки я. Я ж бо завжди залишаюся».

Шар шкіри, шар жиру, шар м’язів, шар кісток. Ось що таке людина.

На протилежному боці провалля кипіла битва. Якщо висновувати з того, наскільки всім стало начхати на мостонавідників, вона з тим же успіхом могла точитися в якомусь іншому королівстві. Вмирай, вмирай, вмирай, а тоді не плутайся в нас під ногами.

Члени Четвертої команди мовчазним півколом оточували Каладіна.

— Що то він таке сказав під кінець? — запитав нарешті Шрамм. — «Скелі здригалися»?

— Не зважай, — відказав м’язистий Йак. — Просто марив перед смертю. Таке інколи буває.

— І то, здається, усе частіше й частіше, — зауважив Тефт, стискаючи долонею руку в тому місці, де нашвидку перев’язав рану від стріли.

Нескоро він знову візьметься за настил. Тож тепер, зі смертями Мапи й Аріка, у них залишалося всього двадцять шість