Читати книгу - "Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні"

Читачі по-різному оцінили нову редакцію твору. У багатьох листах, на диспутах і обговореннях висловлювалися невдоволення з приводу зміни тих чи. Інших колізій, вилучення окремих розділів. Письменник, проаналізувавши найтиповіші зауваження і пропозиції, звернувся до читачів із відкритим листом студентові Чумачснку; цей лист був пізніше надрукований у «Розмові з читачем» та «Разговоре с читателем и писателем» (М., 1960). Ю. Смолич, зокрема, писав: «Це дуже трудно — вносити поправки до своєї книги, й переробляти її значно трудніше, ніж писати нову книгу». Письменника вже захопили нові ідеї, нові людські образи полонили його, він прагне сказати читачеві нове, ще не сказане слово, — й пише нові книги. Дуже трудно знову входити в світ віддалених вже від тебе людських образів та в замкнуте вже коло подій і передумувати їх знову. А як трудно руйнувати живу тканину закінченої розповіді, де все стоїть на своїх місцях, і робити трансплантації в живому організмі сюжету! Скільки ідейних ускладнень і скільки чисто технологічних труднощів! І головне — хто правий, а хто ні — автор у своїх попередніх концепціях, чи критик, або читач в судженнях з приводу них?.. Письменник приймає лише ті думки критиків та читачів, які він відчуває своїми власними думками.

Але на ваш закид про надмірне «підстригання» та «пригладжування» я повинен відповісти. Ви маєте рацію. «Підстригання» і «пригладжування» справді вийшло надмірне, — і в епізоді з Катрею Крос, і в епізоді з сестрою-жалібницею… потрібні зміни були виконані автором, очевидно, не скрізь вдало. Ви чутливо помітили це і висловили мені своє обурення, справедливо вболіваючи над обезглавленою дитиною під час стрижки її голови. В майбутньому перевиданні я зроблю нові поправки, але розділ «Справжня любов» — як побачите в новому перевиданні роману — я зніму з книги зовсім: він потворить образ Сербина і самий реалістичний стиль книги» (Смолич Юрій. Розмова з читачем, с. 141–145). Справді, в наступних виданнях розділу «Справжня любов» не було. Зняті підрозділи подаються за вид.: Смолич Юрій. Наші тайни. К, Держлітвидав, 1936, с. 144–155, 302–322, 345–352.

І от враз в нашому гімназичному житті і в нашому навкологімназичному побуті ми відчули незрозумілу, але дошкульну порожнечу.

Особисті інтереси кожного раптом розсипалися і зблякли. Яке пуття в збиранні марок різних держав, коли ці різні держави щодня із шпальт газетних повідомлень кричали до пас живими фактами свого міждержавного життя? Ешелонами, повними крові, потрощених кісток і задубілих трупів, стікали сюди до нас, у зафронтову зону, наслідки цих живих міждержавних взаємин… Чи міг захопити пас черговий, свіженький випуск ефемерного Пінкертона, Шерлока Холмса або Ніка Картера — нехай це буде «Джек, потрошитель женщин», «Кровавая ночь бедной Джеси» або «Семь жен эдинбургского могильщика» — коли от тут, поруч, «справжній» Козьма Крючков проколював списом одинадцятеро «справжніх німців», «справжній» козацький осавул Єпіфанов один гнав попереду себе цілий полк відступаючих австріяків, а чотирнадцятилітній герой, збіглий гімназист Кость Малафєєв, діставав Георгія за хоробрість?.. Який сенс був у читанні святих житіїв Рудіних, Лаврецьких чи «Героя нашего времени»— коли за сто кілометрів на захід від нас один німецький «чемодан» відбирав враз життя в цілої «сотні героїв нашого часу»?.. Навіть сам наш козацький бог — футбол — втратив для нас інтерес.

А втім, втратило сенс не лише наше, гімназичне, життя. Все інше довкола нас, не зв'язане так чи інакше з інтересами фронту й війни, зробилося беззмістовне й недоречне. Війна поглинула все. Життя було тільки там — поруч, за сто кілометрів на захід. А тут його не зоставалося. Ми жили не життям. Ми жили тільки поруч із життям.

Філателісти подарували свої альбоми молодшим братам, а самі взялися колекціонувати трофеї війни. Вони збирали вистрілені патрони, скалки гранат, аеропланні стріли, головки шрапнелей, кулі, вирізані з ран. Вони наклеювали альбоми фотографій убитих, ранених, полонених чи загиблих без вісті. Вони вимінювали австрійські багнети, німецькі шпори, угорські темляки, румунські кокарди. «Пінкертонщики» витрачали тепер свої ощадження від сніданків не на чергові випуски бібліотечки «Развлечение», а на портрети генералів, воєнні пісенники та ілюстровані щотижневі журнальчики з картинами боїв, звитяг та німецьких «звірств».

Кожний гімназист ухитрявся в межах обов'язкової гімназичної форми носити на собі якусь деталь туалету, зняту з ворога або побувалу на фронті: австрійські черевики, німецький світер, чорний румунський офіцерський крават, штани з пораненого брата, сорочку, прострілену проти серця…

Проте намагання зв'язатися з фронтом і війною не вичерпувалося тільки цим. Кожний волів якимсь способом взяти реальну, активну участь в роботі для війни. Гімназистки, які не мали на фронті брата чи батька, вибирали собі через газету «хрещеника», «сироту» і акуратно листувалися з ним. Вони писали йому цілі дисертації про героїзм та списані в Карамзіна трактати «о любви к отечеству и народной гордости». Адресат відповідав проханням прислати махорки, свіжих онуч та чогось їстівного.

Нам, «мужчинам», припали й функції більш «мужські». Вони були й дещо різноманітніші. Кожний добирав собі ролі в обслуговуванні фронту на свій смак. Зілов, Сербии, Туровський та Піркес закріпилися за сортувальним госпіталем на приймальному пункті Червоного Хреста. Вони зустрічали ешелони з раненими і допомагали в розподілі їх по місцевих лікарнях чи санітарних поїздах. Макар, Жайворонок і Кашин працювали на пункті польової пошти. Вони приймали величезні лантухи листів, присланих з усіх кінців розлогої Російської держави, і розкидали їх по дрібніших лантушках з номерами полків. Фельд'єгері розбирали ці лантушки і розвозили їх на місця постою. Репетюк з Кульчицьким спеціалізувалися на карнавковому збиранні грошей — на користь Червоного Хреста. Це особливо імпонувало їм, бо карнавковий збір треба було здійснювати в парі з дівчиною, що пришпилювала на груди квіти, значки чи бантики. Репетюк ходив в парі з Лідою Морайловою. Його карнавка була завжди повна срібних полтиників та паперових карбованців. Гімназична красуня здобувала їх молодістю і вродою. Воропаєв також обрав собі діло на власну подобу. Під керівництвом Збігнева Казимировича Заремби та з особливого дозволу директора гімназії він орудував в справі організації благодійних базарів, концертів та танцювальних вечорів, улаштовуваних