Читати книгу - "Воно"

Вона піднімає руку й повертає так, щоб вони побачили зморщений шрам, що примостився на верхній, округлій ділянці її передпліччя. Скидається на те, що колись до її шкіри притисли якийсь розпечений круглий об’єкт, діаметром з гаванську сигару. Він дещо угнутий, і від погляду на нього в Майка Генлона пробігає мороз шкірою. Це одна з тих складових історії, про яку він здогадувався, та ніколи насправді не чув — так само, як із небажаною розмовою від серця до серця, що відбулася між Едді та містером Кіном.

— І щодо одного ти був правий, Річі, — каже вона. — «Вишенька» — убивча зброя. Я боялася її, та в той же час наче й любила.

Річі регоче й ляскає її по спині.

— Бля, от дурна баба! Я цей тоді знав.

— Знав? Справді?

— Ага, справді, — каже він. — Читалося у твоїх очах, Бевві.

— Ну, виглядала вона, як іграшка, а насправді лишала такі дірки…

— І того дня ти щось таки продірявила, — замислено каже Бен.

Вона киває.

— Ти Патріка про?…

— Господи, ні! Авжеж ні! — зойкає Беверлі. — Я поцілила в… заждіть.

Вона давить цигарку, сьорбає випивку і бере себе в руки. Нарешті, вона опановує себе. Хоча… не до кінця. Та вона знає, що спокійніше цього вечора вже не буде.

— Ну, я каталася на роликах, а тоді впала й гарно подряпалася. Потім я вирішила спуститися в Пустовище й попрактикуватися. Спершу я зазирнула до хатки-клубу, аби пересвідчитися, чи є там хтось із вас. Нікого не було. Лише димом пахло. Хлопці, пригадуєте, як довго він не вивітрювався?

Всі усміхнено кивають.

— Ми ж так того запаху й не позбулися, правда? — гмикає Бен.

— Тож я попрямувала до сміттєзвалища, — продовжує вона. — Туди, де ми проводили… здається, ви назвали це «випробовуванням», і я знала, що там буде в що поцілити. Може, навіть щури, — вона замовкає; її розпечений лоб вкриває плівка поту. — Ось у що я збиралася стріляти, — зрештою каже вона. — У щось живе. Не в чайок. Я знала, що не зможу стрелити в чайку. А от у щура… Я хотіла пересвідчитися, чи стане духу.

— Та я рада, що спустилася з боку Канзас-стрит, а не зі Старого Відрогу, бо біля залізничного насипу не було де сховатися. Вони б помітили мене, і лише самому Богу відомо, що б тоді трапилося.

— Від к-кого ти перехо-хо-ховувалася?

— Від них, — каже Беверлі. — Від Генрі Баверза, Віктора Кріса, Ригайла Xaґґінса та Патріка Гокстеттера. Вони були на сміттєзвалищі, і…

Зненацька, уразивши їх усіх, вона починає хихотіти, наче мала дитина, і щоки її стають червоними, як дві троянди. Вона хихоче так, що на очах в неї виступають сльози.

— Бев, якого дідька? — чудується Річі. — Давай жартом ділись.

— Ох, то справді був жарт, ще й який, — каже вона. — Справжня комедія, та якби вони мене помітили, що я дивлюся, то й убити могли…

— Згадав! — скрикує Бен і також заливається сміхом. — Згадав, ти