Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

— Вони мають нас за богів, — прошепотів Калак. — Вони розраховують на нас, Джезріене: адже, крім нас, у них нікого немає…

— У них є Променисті. Цього досить.

Калак похитав головою.

— Але ж ворог! Це не спинить його. Він зуміє завдати удару. Ти й сам це знаєш.

— Можливо, — король Вісників не захотів удаватися в подальші пояснення.

— А як же Талн? — запитав Калак, укотре згадавши: вогонь, смалена плоть, біль — знову, і знову, і знову…

— Нехай краще страждає один, аніж десятеро, — прошепотів Джезріен. Він виглядав на диво спокійним, навіть холодним: немов чорна тінь, яку в сонячний, спекотний день відкидає позад себе чесна й благородна людина.

Джезріен знову підійшов до утворюваного мечами кола. І раптом тоді, матеріалізувавшись із імли, у його руках зблиснув власний меч, усе ще вогкий від конденсату.

— Усе вже вирішено, Калаку. Тепер кожен сам по собі й нехай не намагається розшукати інших. Клинки ми залишимо тут. Термін нашої Присяги закінчується просто зараз.

При цих словах він підняв свій меч і ввігнав його в кам’янистий ґрунт поряд з іншими сімома. На якусь мить Джезріен завагався, поглядаючи на нього, але потім кивнув головою і відвернувся, неначе засоромився.

— Ми з доброї волі взяли на плечі цей тягар. Що ж, ми можемо й вибавитися від нього, якщо забажаємо.

— А що ми скажемо людям, Джезріене? — запитав Калак. — Яким вони пам’ятатимуть цей день?

— Усе дуже просто: скажемо, що зрештою вони перемогли, — відказав Джезріен, ідучи геть. — Гадаю, вони повірять. Хтозна: адже це може виявитись і правдою.

Якийсь час Калак проводжав поглядом Джезріена, котрий ішов випаленою рівниною. Врешті він прикликав власний Клинок і всадив його в камінь поряд з іншими вісьмома. Потому повернувся й пішов у напрямку, протилежному до обраного Джезріеном.

Та все ж він не міг не озиратися на кільце мечів і дещицю вільного місця. Там мав би стриміти десятий Клинок — зброя того, кого вони втратили. Навіть гірше: покинули. «Прости нам», — подумав Калак і попрямував геть.

Книга перша

Шлях королів

4500 років по тому

Пролог

Убити

«Людська любов холодна, наче води гірського потоку, що тече за лічені кроки від льодовика. Ми в його владі. О, Прародителю бур… ми в його владі. Ще якихось тисяча днів — і подме Вічновій», — записано в перший день тижня пала місяця шаш року 1171 зі слів темноокої породіллі середніх років за тридцять одну секунду до того, як вона померла. Дитину врятувати не вдалося.

Сет-син-сина-Валлано, Заблудлий із Шиновару, одягся в біле того дня, коли мав убити короля. Взагалі-то в таких випадках у біле традиційно вбиралися паршенді, чужий для нього народ. Але він робив те, що вимагали від нього господарі, та не ставив зайвих запитань.

Він сидів у просторій кам’яній кімнаті, розжареній омахами багать, що палахкотіли у величезних жаровнях і кидали яскраві відблиски на постаті гульвіс, котрі, обливаючись потом, танцювали, пиячили, галасували, співали та плескали в долоні. Дехто не витримував і валився додолу. Їхні зчервонілі обличчя яскраво свідчили про те, що гульби з них, напевно, досить і що їхні шлунки — не бозна-які міхи для вина. На перший погляд здавалося, що падають вони замертво — принаймні доки товариші не переносили їхніх тіл з бенкетної зали на завбачливо приготовані ліжка.

Сет не розхитувався в такт барабанного бою, не пив сапфірового вина та не підводився з місця, щоб долучитися до танцю. Він тихо сидів на одній із задніх лав — просто служник у білому одязі. На цьому бенкеті, приуроченому підписанню угоди, мало хто звертав на нього увагу. Служник як служник, звичайнісінький шин — кому є до нього діло? Тут, на Сході, більшість жителів були переконані, що Сет і подібні до нього — народ тямущий і незлостивий. І найчастіше вони мали рацію.

Раптом барабанники змінили ритм. Їхні удари змусили Сета здригнутися: мовби чотири серця забилися в унісон, женучи кімнатою хвилі невидимої крові. Сетові господарі сиділи за окремими столами, адже жителі цивілізованіших королівств мали їх за дикунів. Їхня чорна шкіра була рясно поцяцькована червоними плямами. Здебільшого їх знали під ім’ям паршенді, і вони доводилися ріднею покірнішим народам, відомим у більшості країн світу як паршмени. Дивина та й годі. Самі вони ніколи не називали себе паршенді — так іменували їх алеті, і це слово можна було приблизно перекласти як «паршмени виду сапієнс». Але чомусь жодна зі сторін не вбачала в цьому образи.

Саме паршенді привели з собою музик. Спочатку світлоокі алеті сумнівалися, як розцінювати такий крок, адже для них барабани асоціювалися з музикою темноокої черні. Але вино швидко змусило їх забути про традиції та пристойність, і тепер алеті витанцьовували, нетямлячись від захвату.

Сет підвівся й потихеньку попрямував у потрібний йому закут кімнати. Гульба тривала вже довго — навіть король залишив гостей іще кілька годин тому. Але багато хто ще не нагульбанився. По дорозі йому довелося пройти повз Далінара Холіна, рідного брата короля, котрий у п’яній знемозі завалився на невеличкий столик. Цей уже немолодий, але ще міцний чолов’яга вперто відмахувався від тих, хто намагався спровадити його в ліжко. А де ж Джасна, донька короля? Елгокар, королівський син і спадкоємець трону, сидів за столом на помості та, з огляду на відсутність батька, перебрав на себе обов’язки господаря. Він водночас вів розмову з двома співбесідниками: смаглявим азішем із дивною блідою плямою на щоці та якимось худорлявим чоловіком, на вигляд алетійцем, котрий раз по раз озирався через плече.

Горілчані брати престолонаслідника мало цікавили Сета. Він узагалі уникав його, намагаючись триматися ближче до стін, де сиділи барабанники. У повітрі довкола них зі свистом носилися музикузьки — крихітні духи-спрени, які можуть прибирати подоби покручених прозорих стрічок. Коли Сет проходив повз музикантів, ті звернули на нього увагу. Незабаром вони залишать свято разом з іншими паршенді.

Вони не скидалися на ображених, не виглядали злими. Але водночас і збиралися порушити договір, який самі ж підписали всього кілька годин тому. У цьому не було ані найменшої логіки, проте Сет не ставив зайвих запитань.