Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

в Йорку відбуваються значно гучніше, ніж мої затишні посиденьки за багатим столом у Бірмінгемі, але ми обидві повернулися в реальність зимового Лондона з новорічною хандрою. До спільного «сльозливого горщика» я вкинула свою журливу історію про «кохання з першого погляду», та одразу ж про це пошкодувала. Не через те, що я не довіряла Сариному вмінню зберігати чужі таємниці, а швидше тому, що наступної миті вона зациклилася на ідеї знайти того хлопця більше за мене. А я тихенько божеволіла, думаючи про нього.

— Котрий? — я зосереджено видивляюся в море людей: здебільшого незнайомі потилиці.

Вона чухає носа, гадаючи, як виділити того хлопця, щоб я змогла його роздивитися.

— Он, у центрі, поруч із жінкою в синій сукні.

Жінку помітити легше: хвиля її прямого білявого волосся відбиває світло, коли вона закидає голову та сміється до свого супутника.

Він приблизно того зросту, який мені треба. Волосся ніби схоже, і є щось бентежно знайоме в лінії плечей під темною сорочкою. Це може бути хто завгодно, а може бути й автобусний хлопець. Що більше я дивлюся на нього, то більше впевнююся: пошуки закінчено.

— Не знаю, — кажу, затамувавши подих, бо він дуже близько від нас. Після стількох моїх розповідей Сара, мабуть, краще за мене знає, який він має вигляд. Я хочу підійти. Якщо чесно, я вже почала наближатися, але Сарина рука спиняє мене: він саме нахилився поцілувати блондинку, яка одразу ж стає для мене найменш привабливою людиною на планеті.

Боже, я ж думаю, що це він! Ні! Так не мало бути. Кожної ночі я програвала у своїх думках безліч варіантів цієї сцени, і вона ніколи, ніколи не завершувалась ось так. Іноді він був із компанією хлопців у барі, іноді — у кав’ярні читав на самоті, але ніколи не з’являвся з дівчиною, яку б пестив до нестями просто на людях, так що її блискуча білява макітра йде обертом.

— Холера, — бурчить Сара, підсовуючи мені до руки келих.

Ми спостерігаємо за тривалим цілунком. І ще тривалішим. Божечко, невже ці люди краю не знають? Тепер він мне її дупу, стрімко долаючи межу дозволеного в залюдненому барі.

— Гідність, люди! — гарчить Сара. — Він зовсім не твого типу, Лу.

Я розчавлена. Настільки, що перекидаю одним ковтком цілий келих холодного вина. Мене пересмикує.

— Я, мабуть, хочу піти, — кажу нарешті. Це смішно, але я зараз, напевно, заплáчу.

Тут вони завершують довгий цілунок, вона поправляє сукню, він шепоче щось їй на вушко, відвертається та йде просто на нас.

Мить — і я впізнаю. Він проходить повз нас, а я майже регочу від запаморочливого полегшення.

— Не він, — шепочу я. — Навіть не дуже схожий на нього.

Сара закочує очі та видихає повітря, бо теж, мабуть, затамувала подих.

— Трясця! Хвалити Бога. Хтивий пес. Уявляєш, я його мало не підчепила, коли він ішов.

Вона має рацію. Молодик, який щойно просунув повз нас, сповнений самозакоханості: тильною стороною долоні він витирав помаду дівчини зі свого рота та манірно й задоволено шкірився дорогою до вбиральні.

Боже, мені треба ще випити. Я шукаю автобусного хлопця вже три місяці. Або я знайду його якнайшвидше, або мене в реанімацію заберуть.

Пізніше, повернувшись на Делансі-стрит, ми скидаємо туфлі та валимося на канапу.

— Я от думаю, — починає Сара, перекочуючись зі свого боку канапи до мене, — оцей новий хлопець на роботі може тобі сподобатися.

— Я хочу лише автобусного хлопця, — промовляю я мелодраматично, як у костюмному фільмі.

— А що, коли ти його знайдеш, а він покидьок? — міркує вона. Наші враження в тому барі, очевидно, її добряче струсонули.

— Гадаєш, мені слід кинути пошуки? — я піднімаю з бильця канапи важку голову та дивлюся на подругу. Вона розводить руками й так і завмирає.

— Просто кажу, що тобі треба мати аварійний план.

— На випадок покидька?

Вона підносить великі пальці, напевно, тому, що підняти голову — надто велике зусилля.

— Він може виявитися найкращим, супергероєм вищого ґатунку, — каже вона, — або в нього може бути дівчина. О, боронь Боже, Лу, він може навіть бути одруженим.

Тут мені заціпило горло. Справді заціпило.

— У жодному разі! — шиплю я у відповідь. — Він самотній, він чудовий, і він десь тут поблизу, чекає, коли я його знайду. Я відчуваю, що воно саме так і є, з усією впевненістю п’яної жінки. Або, може, він навіть сам шукає мене.

Сара підпирається ліктем та витріщається на мене. Її довгі руді пасма розтріпалися, туш потекла.

— Я просто кажу, що ти можеш мати нереальні сподівання, і тобі — нам — далі треба діяти обережніше, от і все.

Я знаю: вона має рацію. У цьому барі в мене ледь серце не стало.

Ми дивимось одна на одну, а потім вона плескає мене по нозі.

— Ми його знайдемо, — запевняє. Це такий простий жест солідарності, але від нього в мене клубок у горлі. Усе ж таки я добряче напідпитку.

— Обіцяєш?

Вона киває, кладе руки на серце, а з мого горла виривається бурхливе ридання, бо я втомилася, сп’яніла, і ще тому, що іноді не можу згадати обличчя автобусного хлопця й боюся, що забуду, який він має вигляд.

Сара сідає та витирає мені очі рукавом сорочки.

— Не плач, Лу, — шепоче вона. — Ми й надалі його шукатимемо, поки не знайдемо.

Я киваю, відкидаюся на спину та дивлюся на ліпну стелю, яку наш господар обіцяє полагодити, відколи ми перебралися сюди кілька років тому.

— Ми знайдемо. І він буде ідеальним.

Вона замовкає, потім непевно змахує гострим пальцем над головою.

— Краще йому таким бути. Або я виріжу «покидьок» просто тут, у нього на лобі.

Я киваю. Я ціную її вірність і відповідаю їй тим же.

— Іржавим скальпелем, — погоджуюся, малюючи подумки жахливий образ.

— І в нього буде зараження крові та голова відпаде, — бурмоче вона.

Я заплющую очі й нечутно сміюся. Поки не знайду цього хлопця, левина доля моєї любові належить Сарі.

24 жовтня

Лорі

— Ну, гадаю, у нас вийшло суперово, — каже Сара, оглядаючи результати нашої праці.

Ми цілий тиждень витратили на ремонт своєї мініатюрної вітальні. Стоїмо обидві, укриті пилюкою та плямами фарби. Ми