Читати книгу - "Убивства за абеткою"

Був четвер, 20 червня.

Розділ третій

Андовер

Мене вразило погане передчуття Пуаро щодо анонімного листа, якого він отримав, але маю визнати, що все це вискочило мені з голови, коли двадцять перше число таки настало, і згадав я про це лише коли мого друга навідав Джепп – головний інспектор Скотленд-Ярду. Ми знали інспектора з відділу карного розшуку вже багато років, і він щиросердечно привітав мене.

– Не може бути, – вигукнув він. – Це ж капітан Гастінґс повернувся з глушини… як її там? Як у старі добрі часи, ви разом із мсьє Пуаро. Маєте гарний вигляд, лише на маківці трохи порідшало. Та що вдієш, ми всі до цього йдемо. І в мене та сама проблема.

Я трохи поморщився. Адже був певен, що, завдяки старанності, з якою я зачісував волосся назад, на маківку, залисину, на яку натякав Джепп, помітити було годі. Однак Джепп ніколи не був особливо тактовним, коли йшлося про мене, тому, зробивши добродушне обличчя, я погодився, що ніхто з нас не молодіє.

– За винятком мсьє Пуаро, – сказав Джепп. – Чудова реклама засобу для зміцнення волосся. А на обличчі як усе буяє, пишніше, ніж колись. Це ж треба в такому поважному віці стати знаменитістю. Замішаний у всіх голосних справах: убивствах у потягах, літаках, вищих колах, він скрізь – і тут, і там. Відтоді як пішов у відставку, Пуаро прославився.

– Я вже казав Гастінґсу, що я мов примадонна, яка щоразу дає прощальний спектакль, – усміхнувся Пуаро.

– Не здивуюсь, якщо ви закінчите тим, що розслідуватимете власну смерть. – Джепп щиро розсміявся. – А це ідея. Можна написати книжку.

– Доведеться це робити Гастінґсу, – сказав Пуаро, підморгуючи мені.

– Ха-ха-ха! Оце буде сміху, – реготав Джепп.

Я не міг зрозуміти, чому ця ідея здалася йому такою смішною. Зрештою, я вважав цей жарт нетактовним. Пуаро, мій давній друг, старіє. Навряд чи йому приємні жарти про наближення кінця.

Можливо, вираз обличчя якось виказав мої почуття, тому що Джепп змінив тему.

– Ви чули про анонімного листа до мсьє Пуаро? – запитав він.

– Я показував його Гастінґсу, – відповів мій друг.

– Правда, – вигукнув я. – Це вилетіло мені з голови. Чекайте, а про яке число мова?

– Двадцять перше, – сказав Джепп. – Тому я й зайшов. Учора було двадцять перше. Із цікавості я ввечері телефонував у Андовер. Це таки розіграш. Нічого не сталося. Розбите вікно – дитина кидала камінці – та кілька випадків з п’яницями та дебоширами. Отже, цього разу наш бельгійський друг дав маху.

– Зізнаюся, що мені полегшало, – зізнався Пуаро.

– А ви добрячого галасу наробили, – співчутливо сказав Джепп. – Боже, та ми щодня такі листи десятками отримуємо. Люди, яким немає чого робити, а в голові вітер свище, сидять та й пишуть. Але насправді вони не замислюють нічого лихого. Просто шукають яскравих відчуттів.

– Я й справді вчинив по-дурному, поставившись до цього так серйозно, – мовив Пуаро. – Не варто мені пхати носа в чужу локшину.

– Ви сплутали справи й вуха, – сказав Джепп.

– Прошу?

– Нічого, просто сплутали кілька приказок. Що ж, мушу йти. Маю справу на сусідній вулиці. Заберу викрадену коштовність. Просто зайшов по дорозі, щоб вас заспокоїти. Шкода змушувати ці сірі клітини працювати намарне.

З цими словами, щиро сміючись, Джепп пішов.

– А старигань Джепп не надто змінився, еге ж? – запитав Пуаро.

– Він постарів. Стає сивий, як туман, – відімстив я. Пуаро кашлянув і сказав:

– Знаєте, Гастінґсе, є один засіб. Його порадив мій перукар, надзвичайно винахідливий чоловік. Чіпляєте на голову накладку, а зверху зачісуєте власне волосся. Це не зовсім перука, як ви розумієте, але…

– Пуаро! – закричав я. – Кажу вам уперше й востаннє: я не хочу мати нічого спільного з гидкими винаходами вашого клятого перукаря! Що з моєю маківкою?

– Нічого, геть нічого.

– Схоже на те, що я лисію.

– Зовсім ні! Зовсім ні!

– Звісно, через літню спеку там, в Америці, моє волосся трохи прорідилось. Але все повернеться, коли я застосую хороший тонік для зміцнення волосся.

– Précisément11.

– Зрештою, яке до цього діло Джеппу? Він завжди був хамовитим. Ще й без почуття гумору. Із тих, хто сміється, коли вихопити крісло з-під людини, що саме сідає.

– Над таким чимало б сміялось.

– Надзвичайно нерозумно.

– Із погляду того, хто сідав, так.

– Що ж, – сказав я, коли повернулося самовладання. (Визнаю, що я уразливий, коли мова про густину мого волосся.) – Шкода, що справа з анонімним листом так нічим і не закінчилась.

– Цього разу я таки помилився. Думав, що лист пахнув смаленим. А то просто дурощі. Боже мій, я старію й стаю підозріливим, як сліпий сторожовий пес, що гавкає без причини.

– Якщо ми збираємося співпрацювати, треба шукати інший «елітний» злочин, – сказав я зі смішком.

– Пам’ятаєте, що ви одного разу сказали? Якби можна було замовити злочин, як замовляють вечерю, що б ви обрали?

Я відразу ж підіграв.

– Подумаймо. Що в нашому меню? Крадіжка? Фальсифікація? Ні, думаю, ні. Якось надто по-вегетаріанськи. Я за вбивство, криваве вбивство, звісно ж, із гарніром.

– Авжеж. Із hors d’oeuvres12.

– А хто буде жертвою: чоловік чи жінка? Гадаю, чоловік. Якась шишка. Американський мільйонер. Прем’єр-міністр. Власник солідної газети. Місце вбивства… Як щодо старої доброї бібліотеки? Атмосфера там найбільш придатна. Щодо зброї – це може бути химерно вигнутий кинджал або тупе знаряддя, як от вирізьблений кам’яний божок.

Пуаро зітхнув.

– Звісно, є ще отрута, – сказав я. – Та це завжди вимагає певної обізнаності в темі. Чи револьвер – луна від пострілу пронизує ніч. Тоді ще одна чи дві вродливі дівчини.

– Із каштановим волоссям, – пробурмотів мій друг.

– Ваш старий жарт. Одну з дівчат, ясна річ, несправедливо підозрюватимуть, а ще в неї має бути якесь непорозуміння з її хлопцем. Крім того, будуть і інші підозрювані: жінка в літах, чорнява та небезпечна, кілька приятелів чи суперників убитого, нічим не примітний секретар – темна конячка, здоров’як із безцеремонними манерами, кілька