Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

Відповідаючи на це запитання, письменник шляхом експерименту ніби перевіряє в своїй художній лабораторії проголошувані його героями постулати. Новаторські за поетикою та піднятими проблемами п’єси Володимира Винниченка сповнені оригінальних ідей, стверджують нові ціннісні орієнтири, що, до того ж, часто «прочитуються* скоріше контекстуально.

Особливого значення в контексті п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь» набуває образ художника у власне авторському потрактуванні. Якщо згідно із традиційними сюжетними схемами митець випробовується славою або грошима й на кін ставить особисте щастя, право жити з коханою жінкою, бути відомим або багатим, то в п’єсі на вівтар жертовності (і тут домінує якраз висока ідея, прагнення досягти досконалості) покладено життя дитини — немовляти, яке ще не може захистили себе.

Символом ідеї, заради якої здатен піти на величезні жертви головний герой твору український художник Корній Каневич — Білий Медвідь, — постає незакінчена картина. Винниченкова рецепція постаті митця у драмі «Чорна Пантера і Білий Медвідь» суголосна з дослідженням психології творчості на рівнях філософському, психоаналітичному і власне художньому. Народження прекрасного з хаосу повсякденного життя, цілісність якого утримує лише авторська уява та цементує творча енергія митця — ось той процес, таємничість якого приваблює драматурга. Це, зрештою, те, що надає п’єсі актуального звучання. Як зауважує з цього приводу Л. Мороз, у драмі «...йдеться про ті проблеми, які є спільними для художників усіх часів і всіх народів, а сумна історія, що розгортається на сцені, могла статися — і стається, зі своїми деталями,— де завгодно й коли завгодно. І відбувається тут прилучення, безпосереднє, просто відкритим серцем, поєднання — ні, возз’єднання! Української драматургії, українського театру зі скарбницею світової культури, яку складають саме конкретні твори конкретних митців».

З мотивом вибору лов’язаний і мотив випробування художника через спокушання прекрасною жінкою. Це героїня на ім’я Сніжинка, котра входить в артистичне оточення. Вона спочатку заперечує інститут шлюбу, проголошує особливе право художника на свободу, а згодом взагалі намагається переконати Кор-нія, що смерть дитини — це не така вже й трагедія, адже митець повинен бути вільним, а дитина обмежує його свободу. Сніжинка стверджує, що Корній буде вільніший саме з нею, бо Рита — «для самця, а не для творця». Інакше кажучи, вона занадто сповнена життя.

Рита бореться за своє кохання, сприймаючи надмірне захоплення чоловіка малярством як відхід від самого життя, а себе та Лесика — як ті ниточки, що зв’язують Корнія з реальністю. Художник не може жити ілюзіями. Інакше його творчість втратить сенс. Порятунок Лесика тотожний порятункові самого Корнія.

Однак дитина помирає. Відхід Корнія від реальності, перебування в афективному стані особливо виразно проявляються в останньому епізоді п’єси, коли герої не можуть примиритися навіть біля мертвої дитини. На декілька хвилин реальне відчуття того, що відбувається, втрачає й Рита. Але усвідомити весь трагізм ситуації їй допомагає материнський інстинкт. Натомість Корній, навпаки, знаходить у смерті сина те, чого йому так бракувало. Смерть залишила свою скорбну печать, і Медвідь намагається точним мазком пензля зафіксувати її. Його вражає трагічна рисочка на обличчі дружини, яка схилилась над «прекрасною блідістю» мертвого обличчя Лесика.

Останні акорди драми, коли Рита знищує картину — те, що віддаляло від неї Корнія, те, що стало причиною смерті дитини,— набувають особливого символічного звучання. Прекрасне не може нести страждання, горе, смерть.

Постійно моделюючи ситуацію вибору й спостерігаючи за поведінкою своїх героїв, Винниченко досліджує проблему взаємодії соціальної та індивідуальної моралі. На противагу «абсолютній» моралі його герой Корній висуває свою індивідуальну філософію — філософію творчої людини. Важливими завданнями для письменника було логізувати етику, подати героїв, котрі б могли самі творити власну долю. Звідси — така кількість вольових характерів у його драмах, що плекають свою цілісність та суверенність, долаючи дисгармонію, хаос, переживаючи ситуації вибору. Людина, яка перебуває на межі вибору,— типовий герой екзистенційних творів. І ця далеко не формальна ознака екзистенційних текстів стає змістовним аспектом письма Винниченка-драматурга.

Перебіг подій у Першу світову війну, трагізм епохи лише посилюють переконання митця у тому, що світ поринув у прірву недосконалості, хаосу, суцільної дисгармонії. 1917 рік — рік революції — не приніс сподіваних змін.

Ведучи активне політичне життя, ставши одним із керівників Української Народної Республіки та готуючи перші державні програмові документи, Володимир Винниченко сподівався на можливість реалізації провідної ідеї, що наснажувала його як політика. Але разом з тим, письменник усе більше усвідомлює неможливість досягнення «рівноваги» між ідеєю соціальної рівності та вирішенням національного питання для України. Ілюзорність самої ідеї «соціалізму з українським обличчям» розвіяло вторгнення до Києва більшовицько-російських військових частин, які жорстоко розправилися з національно-свідо-

мим українським населенням. А остаточне переконання у марності сподівань на відтворення української державності принесли переговори з більшовицьким російським урядом, що відбулися в 1920-му році. Побачене й пережите Винниченко переосмислить у драмі «Між двох сил» та тритомній мемуарно-публіцис-тичній праці «Відродження нації», де автор постає перед читачем тонким аналітиком, здатним об’єктивно, документально точно та водночас емоційно представити портрет епохи в подіях і постатях сучасників.

А в той час письменник з болем реагує на муравйовські погроми у Києві: «Тисячі людських жертв, пролита кров, зруйноване життя десятків тисяч, факти самогубств, божевілля, руйнація господарської, політичної, звичаєвої машин — це серйозні факти, це не жарти, це такі вчинки, які робляться свідомо і ради певної мети, за яку вони дозволили собі все це допустити. Бо страшно ж подумати, що люди могли ради хвилевої влади вчинити стільки горя. Вони ж не можуть не бачити, що затіяли страшну, величезну гру, в якій можуть програти своє життя».

Як ніколи гостро перед Володимиром Винниченком постає питання можливості узгодження національної та соціальної ідей. 28 січня на засіданні Центральної Ради він скаже про те, до чого йшов так довго: «Наша інтелігенція пересвідчилася і твердо засвоїла переконання, що без національного відродження не може бути успішної боротьби робочої кляси за соціальне визволення».

У драмі «Між двох сил» за контурами великого провінцій^ ного українського міста легко вгадується образ розтерзаного Києва, а в персонажах твору пізнаємо постаті сучасників Вин-ниченка. Письменник не вводить у текст реальних осіб Це ско ріше узагальнений портрет українця, що опинився на межі епох. М. Жулинський у своїй