Читати книгу - "Лазарус, Світлана Володимирівна Тараторіна"

— З якого це дива? — вибухнув Тюрин. Набрав у легені повітря і приготувався кричати. З досвіду знав, що брутальний крик діє на нижчих чинів, що свята вода на чортів. — Ви взагалі знаєте, з ким розмовляєте?

У голові вирували думки. Олександр Петрович перебирав сто і одну причину, чого б його могли заарештувати, і не знаходив гідної підстави. Хоча, направду, в Імперії головне бажання когось посадити — привід знайдеться. Навіть для найвищих чинів. «Особливо для найвищих», — вколола підступна думка.

— Прошу звертатися по формі. За чиїм розпорядженням і з якої причини?

Тон справив враження на Топчія. На його обличчі відобразився сумнів. Чин пильно подивився на Тюрина, щось проплямкав самими губами, ніби пригадуючи завчене, недовірливо смикнув плечима і нарешті витяг з планшету якийсь папірець.

— Так точно, ваше високоблагородіє, але ж… Слідчий з особливо важливих справ, підполковник Тюрин Олександр Петрович, тридцять три роки, зріст — шість футів, волосся — темно-русяве, очі — сині, лоб — високий прямий, — прочитав околодочний і звів на Тюрина очі. — Все збігається. Це ж ви?

— І це всі ваші підстави для арешту? — тамуючи гнів, процідив столичний поліціянт.

— Арешту? — Топчій кілька секунд кліпав очима, а потім розплився у безтурботній посмішці. — Побий мене грім у страсну п’ятницю, то ви не так зрозуміли. Його високородіє поліцмейстер Києва Скалонне просить вас до себе. Це ж яке щастя, що ви тут застрягли. У нас же місто показилося. Уявіть, як зрадіють, що до справи візьметься слідчий зі столиці?

Не перестаючи посміхатися, Топчій видобув з планшета ще один папірець і простягнув Тюрину. Це була агітка «Двоголового орла». Першу шпальту займав портрет убитого хлопчика. Тюрин лише покосився на зображення, але до рук не взяв. Заклик агітатора досі стояв у вухах.

— Уже і висновок прозектора є, — Топчій спритно дістав новий документ.

«Сим засвідчую, що нагло вбитий Андрій Ющинський, 12 років, за біологічними ознаками є представником homo sapiens, тобто людиною. Висновок зроблений на основі огляду зовнішніх покровів, кінцівок і посмертного стану тіла. Судово-медичний розтин на вимогу встановити ступінь приналежності отрока до homoidea aqua (водяників) проводив приват-доцент Університету св. Володимира Гальванеску (homoidea serpentes)».

— Що це? — прочитав записку Тюрин.

— Ясно що, — з готовністю відповів Топчій, — Андрій цей зарізаний був до громади водяників приписаний. Сином значить-то водяника числився. Ну як сином — мамку його водопузий за дружину взяв. А отрок пасербом водянику був. От ми й замовили експертизу, бо ж за новим законом треба визначити підслідність: чи то людський злочин, а чи людиноподібних.

— А «мамка», — наче на лайку, скривився Тюрин, — людиною, значить, була?

— А хто їх, бісових жінок, розбере? — розвів руками околодочний. — Але за документами так точно — гомосапієнка.

— Тобто ви хочете сказати, — запитав Тюрин, розуміючи, що сам себе втягує у справу, — що людська жінка вільно пішла за водяника, ще й сина до них привела? Людську дитину в громаду водопузих?

— Так точно, — кивнув Топчій.

— Кляте місто, — пробурмотів столичний поліціянт і зробив останню спробу. — Слухайте, все це дуже цікаво, але я не маю часу. За чотири дні мене чекають у столиці. В мої плани аж ніяк не входила зупинка в Києві.

— Та ви не турбуйтеся, там справи з комарину ніжку. У нас уже і підозрюваний є, — радісно проказав околодочний і махнув візникові. На подив Олександра Петровича, ним виявився огидний тип з лошачими вухами і копитами. Смерділо від канькача, або, як їх ще називали у Межі, вазіли, не краще за худобу. Але тільки цей вид людиноподібних міг змусити коней не сахатися нечисті. — Як каже його високородіє, не вистачає вашого експертного висновку, — завершив Топчій і запопадливо відкинув підніжку прольотки. Городовий прикріпив багаж.

— Експертного, — виправив Олександр Петрович, зітхнув і заліз в екіпаж. Поруч під нервове іржання коней умостився околодочний.

*

Київ був зовсім не схожий на холодну, вічно завіяну туманом столицю Імперії, де минуло дитинство Тюрина.

Місто над Дніпром приголомшувало барвами і веселою какофонією. Обабіч вулиці, що вела від вокзалу, височіли нові будинки, переважно з медово-жовтої фірмової київської цегли. Фасади прикрашали розмальовані ліплення. Здавалося, магічний багряний цукор не тільки наповнював кишені, а й додавав барв давньому місту.

Тротуарами прогулювалися люди і нечисть, ніхто не тримався свого боку. «І тут хаос», — подумав столичний поліціянт.

На Бібіковському бульварі Тюрин мало не скрутив шию. Розштовхуючи перехожих, бруківкою ступав прегарний тулпар. Чарівних крилатих коней розводили татарські духи, що вже кілька століть мешкали біля ринку Шурум-Бурум. Тулпари рідко виживали за кордонами Межі, свого одного імператор був змушений щомісяця відпускати до Києва. Жінка, що, як і Тюрин, задивилася на прегарну тварину, злякано відскочила. Татарський дух протяжно свиснув і замахнувся нагайкою, аж з його волосся випало кілька ящірок, а під пахвою відкрилася дірка.

Тюрин вдивлявся у строкате і майже незнайоме місто, а перед очима виникали старі болісні спогади про цей і водночас зовсім інший Київ.

Темна квітнева ніч двадцятирічної давнини. Тривожні церковні дзвони. Клекіт і виття людиноподібних на подвір’ї. Постріли і запах диму. Батько, у старому турецькому халаті, з пантофлею у руці, метушиться й облаштовує тимчасові пристановища для біженців. Біля нього — темна постать. Потім мати казала, що це та, через яку все полетіло шкереберть. Нечисленні люди гуртуються навколо матері. Вони злобно витріщаються на нечисть, але бояться присутності батька. Мати, як налякана гуска, здіймає руки, кляне чоловіка прихвоснем мерзоти, кричить, що вони йому дорожчі за рідного сина. Дивний страдницький погляд батька. В ньому немає ненависті чи злоби, лише болісний подив. Ніби батько вперше так ясно побачив власну дружину.

Мати істерично наказує дванадцятилітньому Тюрину залізти на підводу. Там повно речей. Хлопець дивиться то на матір, то на батька і не може зрушити з місця.

Нарешті батько відсовує якийсь клунок, похапцем перехрещує і підсаджує сина на підводу. Якусь мить зазирає в обличчя, мовчки киває і розвертається, щоб продовжити розселяти людиноподібних. Тоді вони бачилися востаннє.

За два дні Тюрин уперше побачив Київ. Мати рахувала клунки, кричала на візників, переплачувала страшні гроші, так хотіла забратися з «бісівського» міста. Сашко ховався під башликом і всотував побачене. Містом їздили козаки