Читати книгу - "Гра, Роман Близнюків"

Орієнтування я втратив одразу, потім відчув, що замерзаю. Ненавиджу зиму. Ненавиджу ліс. Ненавиджу усвідомлення того, що заблукав. Та ще й вночі, без припасів та зброї. Без сірників. Без сумнівів, дурень і є.

Люди дайте мені трішки тепла, я хочу зігрітися! Дуже лячно уявляти, як то, вмирати від холоду.

Неподалік, серед дерев, помітив свічення. Може вовки? Ні, світло не рухалося. Із ризиком для життя, пішов на слабкий вогник. Може то хтось багаття розпалив? Ні, не схоже. Наблизившись, побачив, що це світло у вікні будинку. Він високий. На три поверхи, причому першого поверху, як такого немає, лише одні балки. Двері починаються прямо з другого. До них ведуть сходи. Лише на одному боці я нарахував їх шість штук і стільки ж на третьому поверсі. До самого будинку примикало ще кілька менших прибудов і для них також були окремі двері. Я обійшов навколо -- всьоди та сама картина. Дім й справді дивний, але нічого страшного в ньому немає. В страху очі великі.

Тут я помітив, як світло  на третьому поверсі перемістилося в інше вікно. Ото добре, там є живі люди. 

-- Агов, -- крикнув я якомога голосніше, -- господарі! Вибачте, будь ласка, але я заблукав. Чи не впустите переночувати? Я заплачу.

Світло у вікні згасло. Щоб через мить з'явитися поверхом нижче, навпроти мене. Проте двері так і не відчинилися 

-- Ну, заходь, якщо не боїшся, -- пролунав сухий чоловічий голос. За лампою світла мені було видно лише його силует.

-- А кудою? -- розгубився я.

-- А кудою захочеш. У тебе неабиякий вибір.

-- Що це за жарти? -- образився я. -- Я ж тут замерзаю.

Більше того, я вже майже перестав відчувати пальці рук та ніг, тому мені було вже байдуже, де зігрітися.

-- Ти маєш вибір, -- повторив голос. -- Або ти входиш, або залишаєшся.

Світло згасло. Більше воно ніде не з'явилося. Ну що ж, якщо господареві все одно, я скористаюся його запрошенням. Мене привабили одні двері на другому поверсі у правому крилі, на вигляд дерев'яні та міцні. Ледве контролюючи замерзлі руки, я піднявся по вертикальній драбинці і штовхнув їх. Вони виявилися не замкнені. На мене відразу повіяло теплом. Хоч у цьому він мене не обдурив. Це вже радує. Хіба це не означає, що я вибрав правильно? Спробуй но повністю обігріти таку будівлю.

Коли. Я заповз усередину, то відразу закляк. Навкруги все ще було темно, а тьмяне освітлення падало лише на клаптик підлоги, де просто перед моїм носом валялася табличка з написом "Правила гри".

Які ще правила? Я не повірив очам, адже не погоджувався ні на яку гру. Та табличка нікуди не зникала. Та й правила прості, запам'ятовуються одразу. Руками нічого не чіпати, нікуди не звертати, йти прямо коридором. В разі, якщо розпізнаєте небезпеку, йти слід до наступної кімнати, допоки двері залишаються відкриті. Інакше...кінець гри. А ще можете скористатися п'ятачком паузи.

Двері за моєю спиною, на моїх очах, покрилися кіркою льоду. Вихід був відрізаний. Цікаво, а це підпадає під поняття -- небезпека?

Я пройшов уперед вузьким темним коридором з дуже поганим передчуттям. Занадто все було схоже на страшний сон.

За правилами я мав рухатися вперед, поки не розпізнаю небезпеку. Якщо ні, двері зачиняться, і я опинюся в пастці, а далі три крапки і кінець грі? Не думаю, що хочу знати, що вони означають. Втім, як і в будь-якій грі, переможцю, напевне, дістанеться приз. В він знаходиться наприкінці коридору? Заманливо. Я глянув вперед. На відкритий прохід, тільки ще темніший. Нічого не вдієш, доведеться йти.

Чим би то не було, а виглядало воно дуже безглуздо, яка тут може бути небезпека? Господар вискочить на мене з сокирою?

За кілька хвилин, ліворуч від мене, з'явилися двері. Потім ще одні і ще. Коридор перетворився на вузьку та довгу кімнату. Стало світліше. Виявилося, що він заставлений вертикальним склом та рамами. З іншого боку була відкрита кватирка, через яку пролізла чорна кішка. Погана прикмета. До кінця коридору залишилося ще половина шляху, рівно стільки, скільки до заледенілих дверей позаду. В міру то, як я йшов все глибше, ставало тепліше. Розмерзлі руки звело ознобом. Найменший рух викликав біль. Не встиг я отямитися, як кішка була вже поруч. Прогнати її, чи що? Кішки ж не гуляють самі по собі, у неї точно має бути господар.

-- А це ваша кішка? -- крикнув я, звертаючись до господаря будинку. Жодної відповіді. А вона продовжувала тертися об мої ноги, викликаючи цим ще більший жар. Надто спекотно, як на мене. Звичайно, я очікував на гостинність, але не до такої міри. Довелося зняти хутряну куртку. Побачив у стіні, недалеко від себе, скляні двері, і вирішив зачинити там кішку, сподіваючись, що господар не образиться. 

У приміщенні ставало дедалі спекотніше. Навіть дихати стало важче. Щось тут не так, і це мені зовсім не подобалося. Біля ноги я знову відчув печіння. Що? Кішка? Як вона могла? Я ж її... зачинив. У скляних дверях зяяла оплавлена дірка. Як таке можливо? Нісенітниця! А може, небезпека? Так ось про що застерігали правила. Розпізнати небезпеку... Про що там ще говорилося? При небезпеці зачиняються двері? Я озирнувся. Вхід й справді був вже на більшу половину закритий. І не дерев'яними дверима, а металевими., і зачинялися вони не як звичайні, а зверху донизу.  Я подивився на протилежний кінець коридору. Отже мені знову надали вибір. Як рятуватися? Адже ні туди, ні до виходу з будівлі точно не встигну. Ні, це вже надто нестерпно. Здається, навіть стіни почали дихати жаром. Відчуття, ніби мене запхали в духовку. Напевне, закраще повернутися назад і почекати господаря біля входу? Зробивши крок вперед, я злякався. Кішка була вже не чорною, а рудою і ніби палала, перегородивши мені шлях. Що б їм з цією грою. Хіба це чесно? Мені потрібна пауза. Це ж гра, зоештою решт, чи ні? Я вчасно згадав про правила. Точно, он там є п'ятачок іншого кольору. Можливо це те, що мені потрібно.