Читати книгу - "Дев'ять кіл Пекла і ти - моя, Артеліна Грудень"

Я дивилася в очі незнайомця і губилася в погляді. Карі очі, немов мед, захопили у свій полон. Золотисті сполохи, немов теплі промінчики сонця, зігрівали, і я мимоволі посміхнулася хлопцеві.
- Що знову наробив твій Григор'єв? - гострий лікоть Ліди боляче зачепив ребро.
- Мені звідки знати? Я його заступник, а не секретар і не особистий помічник! - обурилася, потираючи місце удару.
- Чому ти так вдягнена? - Ніна заслонила незнайомця, і мені довелося зосередитися на колегах.
- Крепатура, - зізналася в надії, що вони зосередяться на законній трепачці нервів нашого начальства.
А мені б ще разочок подивитися на нашого випадкового попутника, а то крім погляду я нічого й не запам'ятала.
- Чим ти таким займалася? - хором запитали дівчата.
Навіть Аліна, яка мовчала до цього часу, приєдналася до Ніни і Ліди.
Я важко зітхнула: ділитися своїм дозвіллям не було бажання, але ж якщо промовчати, ще гірше буде. Уява у дівчаток гарна і небезпечна, а ще напевно розбещена. Уже до кінця робочого дня мені зарахують пристрасний роман, і добре, якщо з одним чоловіком, а не двома. 
- Учора ходила на перший урок танців. Не розрахувала сили. І не такий вже я поганий вигляд маю! До того ж, нове начальство тільки в понеділок буде, - спритно перевела увагу на нещасного і в мріях працівниць уже одруженого на них мільйонера.
Дівоче зітхання, сповнене романтичних мрій, було для мене відповіддю.
- Дівчата, а як ви думаєте, який він? Вродливий? - Ніна, усміхаючись, притиснула руки до грудей.
- Сексуальний і харизматичний, - мрійливо запропонувала Ліда.
Від хижої посмішки на її обличчі мені навіть стало трохи шкода чоловіка.
- Він - мій! - коротко заявила Аліна і тут же наказала: - Тож руки і слину не пускати!
- Я - пас! Він весь ваш! - встигла відхреститися від загального балагану, поки не відчинилися дверцята ліфта.
А ось роздивитися незнайомця не вдалося. Мій погляд встиг лише ковзнути стрункою фігурою. Хлопець був одягнений просто і майже так само безглуздо, як і я: джинси, тонкий светр і дута жилетка. Половину обличчя було не розгледіти через велику, але явно доглянуту бороду. Волосся приховувала в'язана шапка. Якийсь хіпстер, хоча для них незнайомець був занадто добре складений: широкі плечі, явно накачані руки. Такому дай у руки сокиру і справжній лісоруб.
- Таааак! Ти щось знаєш? Він гей? Збоченець якийсь? - Ліда підхопила мене за лікоть і потягла в бік свого робочого місця, але ж мені потрібно у своє крило!
- Лідо! - обурилася я. - Мій кабінет в іншій стороні, і я нічого не знаю!
Тільки секретар Палича володіла бульдожою хваткою і відпускати мене не збиралася:
- По-перше, зараз туди з'явиться Ліля, воно тобі треба?
Я замотала головою. Такого щастя нікому не треба, і Григор'єву теж, але вибору у дядька не було, якщо вірити чуткам, тому і гуляє він і направо, і наліво, і по діагоналі. 
- По-друге, Палич просив тебе викликати з самого ранку, ще вчора. Тож відповідай, що знаєш про об'єкт?
- Нічого не знаю.
- Тоді чому забракувала?
- Тому що, Лідо, не змішую особистого життя й роботу! - майже викрикнула я.
Дістала, їй богу. Що, весь світ на цьому мільйонері клином зійшовся? Невже чоловіків крім нього немає? Та й узагалі, знаємо ми ці романи службові. Спочатку все, як у кіно - квіти, залицяння, спільні обіди, вечері, відрядження, а потім, як у житті - "одружитися не обіцяв, нам було добре, тепер плани змінилися". Добре, якщо з роботи не звільнить, але все одно колектив-то за спиною не один місяць кістки перемивати стане. 
Загалом, не для мене все це. 
- Ну й дурепа! Один раз мільйонера звабиш і все життя в шоколаді. 
Ліда відкрила приймальню своїм ключем і пропустила мене вперед. Я мимоволі похитала головою, все ще перетравлюючи життєву позицію нашої першої красуні офісу. Угу, в шоколаді, як же, але, втім, це не моя печаль. 
- А навіщо я Паличу, та ще й із самого ранку? 
Відповісти на це запитання Лідочка не встигла, бо двері відчинилися, і до нас приєдналися чоловіки: поки що головний директор фірми Едуард Павлович і ... незнайомець із ліфта.
Він-то що тут забув? Наші дизайнери, як і кур'єри, розміщувалися на наступному поверсі.
Хлопець усміхався, дивлячись на мою розгубленість, і в мені зростала впевненість, що я дуже сильно помилилася щодо нього. Ніякий він не кур'єр і не дизайнер.
- Яров Костянтин Веніамінович, - сам представився чоловік, дивлячись виключно мені в очі.
От негідник! Я майже закохалася в хлопця з ліфта, а він, виявляється, мільйонер! І як йому не соромно?