Читати книгу - "Холодний шепіт, Олена Закаєва"

Наступного ранку Саша Климова, бібліотекар, сиділа в своєму кабінеті.

Єдиним порушенням її ранкового спокою став стукіт у двері. Це був Микита.

 - Вибачте, я можу з вами поговорити? — спитав він, оглядаючись, ніби боявся, що хтось за ним стежить.

Саша зітхнула. «Щось трапилося?Адже ти не з тих, хто зазвичай заглядає до мене за книгами».

 - Це не книга. Це щось інше, - Микита дістав зі свого рюкзака щоденник і поклав його на стіл.

Саша подивилася на темну обкладинку.

Де ти це взяв?

 - На горищі. Але я не хотів його брати! Це він ніби сам прийшов зі мною.

Саша спохмурніла. Їй здалося, що з обкладинки щоденника на неї дивляться темні, порожні очі.

 - Добре, я подивлюся. А ти йди на уроки.

Але, залишаючись одна з щоденником, Саша все більше відчувала дивний холод, що виходив від нього. 

 «Ми бачимо тебе.»

Сашко завмерла, дивлячись на щоденник. Шепіт ніби був частиною її свідомості - він звучав усередині голови, а не в кімнаті. Вона змусила себе видихнути і підвелася зі стільця.

 - Цього не може бути, - пробурмотіла вона.

Відкривши щоденник знову, Сашко вивчила першу сторінку. Почерк був незграбним, нервовим. У куточку кожної сторінки були дивні символи, що нагадують руни чи якісь давні письмена. Вона машинально провела пальцем по одному із них.

І відразу лампи в бібліотеці замерехтіли.

Саша різко прибрала руку і зачинила щоденник. Тиша в кімнаті стала гнітючою, як перед грозою. Вона підійшла до вікна, намагаючись переконати себе, що це лише дурний жарт.

На шкільному дворі учні грали у футбол, сміялися і все здавалося звичайним. Але погляд дівчини впав на щось дивне. На краю лісу, неподалік поля, стояла постать. Вона була надто далека, щоб розглянути її обличчя, але Саші здалося, що фігура дивиться прямо на неї.

Сашко насупилась. Вона мигнула — і постать зникла.

«Чорт візьми…»

У цей момент двері бібліотеки відчинилися, і увійшов Іван Морозов, місцевий поліцейський. Його поява була несподіваною.

 - Вибачте, що без попередження, - почав він, знімаючи шапку. - У нас зник учень. Андрій, здається, із вашого десятого класу. Кажуть, він міг щось залишити у бібліотеці.

Сашко відчула, як її серце стислося.

 - Пропав? Коли?

 - Ще вчора увечері. Друзі кажуть, що він був тут у школі. Потім пішов додому, але до дому не дійшов. Батьки вже звернулися до нас.

Вона хотіла сказати щось чергове, на кшталт "Це жахливо", але погляд Івана впав на щоденник, який все ще лежав на її столі.

 - Це що таке? — спитав він.

Сашко поспішно прикрила щоденник долонею.

 - Просто книга, яку залишили діти, - відповіла вона надто швидко.

Іван примружився.

 - Діти, кажете? Адже ви знаєте, Сашко, такі штуки краще відразу віддавати мені. Ніколи не знаєш, що в них може бути.

Сашко відчула, що не хоче віддавати щоденника. Наче він належав їй.

 - Не думаю, що це пов’язано. Це просто сміття з горища.

 - Можливо, - Іван кивнув, але не відводив очей. - Якщо щось згадаєте, одразу повідомте. 

Коли він пішов, Саша схопила щоденник і сховала його до шухляди. Її руки тремтіли.