Читати книгу - "Інший дім"

Надворі сутеніло. Я стояла біля газетного кіоску й віддихувалася.

«Арчикууууу...» — досі тенькало мені у вухах. Взяти себе в руки... Взяти себе в руки...

Мільйони дрібних квадратиків у моїй голові поволі складалися в один великий. Я прийшла до тями.

— Куди далі? Де тут маршрутки до нашої зупинки?

Це ж треба: я зовсім не стежила за дорогою, коли ми їхали до цієї школи. От розтелепа! Але нащо було стежити? По-перше, я ніколи не поверталася з гри без Артема. Ніколи-ніколи. По-друге, ніде правди діти, я таки роззява. От тільки згадати, скільки разів узимку я губила рукавиці та шалики. То я забувала їх в автобусі, то в метро. Та що там рукавички й шалики! Були два куди гірші випадки: перший раз я залишила паспорт у банку, коли отримувала грошовий переказ від мами. Удруге я залишила знову ж таки паспорт у Міжрегіональному центрі видачі паспортів, аж у Бортничах. Тобто на радощах, що наші з Артемом паспорти готові, я почала стрибати й вішатися братові на шию, і замість того, щоб вкинути паспорти в папку з документами, а потім в наплічник, я нашвидкуруч сховала папку, і ми побігли на автобус. Коли ми їхали, Артем попросив ще раз глянути на своє фото в паспорті. Його вкотре цікавило, чи він був схожим на Дірка Новіцьки. Примружившись, я уважно зміряла поглядом Артема й сказала:

— Є щось. Волосся таке саме жовто-біле. Ніс із горбиком, але радше не як у Новіцьки, а як у Баби Яги, — я була в доброму гуморі.

— Чи в батька? — кивнув він.

— Так.

— Ні краплі не схожий на Новіцьки?

— Схожий, схожий, — я хотіла підтримати його. — Просто викапаний. Ну, хіба ти в Україні, а він у Німеччині... Але ти дуже схожий на нього. Може, навіть і за НБА ти зіграєш, але... — я хотіла здаватися дотепною.

— Та проїхали, — засміявся брат.

— Арчі, а що, ніхто з українців досі не грав за НБА?

— Ти що? Грали!

— Грали? Брешеш?

— Грали, кажу. Медведенко за «Лос-Анджелес Лейкерс», Фесенко за «Юта Джаз»... Називати далі?

— Ні, — я затнулася. — Не треба. Вірю. Грали.

Справді, це було несерйозно. Сестра Арчі не те, що абсолютний профан, але ще й неуважна розтелепа. В одне вухо влетіло, в друге вилетіло. Адже Артем це все мені колись уже казав. Щоб не пекти раків, я міркувала вголос:

— Я думаю, що в тебе, Арчику, є всі шанси показати себе там. Не дарма ж мама казала, що віддасть тебе до ком...

— Знаєш, — перебив Артем, — це звичайно, може, й круто. Але мені якось трохи... — він говорив голосно й надто чітко, і я дивилася на його кадик, що рухався вгору-вниз. Так завжди трапляється, коли Артем говорить дуже старанно. — Мені, Полю, хотілося б, щоб «Бурі ведмеді» показали себе не там. Не в Америці. В усьому світі, Полю! — він вигукнув це так, що його кадик підскочив, як баскетбольний м’яч.

— Як гравці НБA?

— Не знаю, мабуть, — стенув він плечима, заспокоюючись.

— Ну, Арчику, у тебе є всі шанси, ось ми полетимо... — я відкрила папку із документами, але паспортів там не було. — Зззабула... — процідила крізь зуби.

— Що забула? Куди летимо? — він хотів пожартувати.

— Паспорти забула, Тьомо.

— Де?

— На столі!

— Полько! — він викрикнув. — Полько, ти що? Ти зовсім?.. Ти що?.. — тепер я вже бачила тільки його кадик. — А якщо хтось їх стирить?

— То що робити-и-и-и-и? — проскімлила я.

Артем схопив мене за руку своєю величезною «баскетбольною» долонею. Незабаром ми впіймали іншого автобуса й повернулися до Міжрегіонального центру. Артем біг до дверей, а я волоклася за ним, почуваючи себе щеням, яке двічі наробило шкоди на килим.

— Обід! — крикнув він, його кадик знову підскочив. — От, йо... Обід.

— Коли?

— Коли, коли?! Зараз!..

Ми сиділи на бордюрі. Чого я тільки не вислухала! Біля брата я була, як ліліпут у країні велетнів. Його зріст 185 сантиметрів, мій — 152. Отож, я тільки й бачила, що його кадик, який ходором ходив від емоцій.

— Ну ти даєш, ну ти даєш... — не вгавав Арчі.

Він — класний друг і брат, але часом стає занудою, як наш батько. Часом надто нервується. Теж як тато.

Історія з паспортами завершилася щасливо. Ми їх забрали відразу по обіді.

Якби ще так само щасливо завершилася моя дорога додому з невідомої частини Троєщини у відому, бо стояти розгублено під дахом кіоску мені було не те що ніяково, а просто страшно.

Артем

Початок поєдинку складався невдало для «Чорних орлів». А кінець для нас. Ми вели в рахунку. Доки я краєм ока не помітив порожнього місця там, де мала б сидіти Полька. Де вона?

Мене як громом ударило: я ж ні разу не глянув у залу, не підморгнув Полі, не скорчив їй гримасу!

Полько?!

До кінця гри залишалося кілька хвилин. Я чув, як наші навіжені фанати галасували й тупотіли ногами.

— Жека, покажи їм!

— Арчі, зроби «Орлів»!

— Федот, веди!

— Арчі, гоп, гоп, гоп — пішов!

Я перехопив м’яча, почув виск Аліни, і мене це запалило, я став прориватися крізь коло «Чорних орлів», замахнувся...

— Арчі, жми!

«Полю?»

Я летів по підлозі. Я промазав. Рахунок зрівнявся.

Я бачив кросівки пацанів, чув їхнє тонке в’їдливе сковзання просто біля моїх вух. Мене хтось смикнув. Я не довго лежав. Оголосили перерву й потому заміну. Я сидів на стільці й розтирав забиту руку. На мене раз у раз оглядалася Аліна. Це було приємне відчуття. У грудях ставало тепло. Я ніяковів, відвертався, озирався залою, шукаючи очима Полю. І знову повертався й зустрічався поглядом з Аліною.

Ми продули: 55 — 53. Наші фанати незадоволено роз­ходилися. «Чорні орли» тріумфували.

У натовпі чулося моє прізвисько. Було зрозуміло, кого винуватили в поразці. Проте один із уболівальників підійшов мене підтримати.

— Тримайся, мен, — кинув він і потис мені руку. — Ти, мен, крутий, але сьогодні... Та нічо’, мен, ти ще їм даси.

Його співчуття мене роздратувало, а не підбадьорило.

Відразу після