Читати книгу - "Скривавлена зоря, Axolotl"

Бальдр не спав.

Хоча його очі були заплющені, а тіло залишалося нерухомим, він не міг зануритися в сон. Він чув кожен порух вітру, кожен шерех за вікном. Його власне дихання здавалося надто гучним.

Щось було не так.

Він сів на ліжку, спершись ліктями на коліна. Темрява в покоях була глибокою, але не абсолютною. За важкими шторами слабко пробивалося світло зірок, розкидаючи на стіні сріблясті відблиски.

Здавалося б, усе було спокійно.

Але відчуття, що хтось стоїть поруч, не зникало.

Бальдр повільно обернувся.

Нікого.

Він провів долонею по обличчю, намагаючись позбутися напруги. Це всього лише втома. Нічого більше. Він забагато думав про слова Локі, забагато вдивлявся у темряву.

Але саме в цю мить…

Тихий, майже нечутний звук.

Не вітер.

Не нічні тварини.

Шепіт.

Холод пробіг по спині, але Бальдр не похитнувся.

— Хто тут?

Його голос був рівним, хоч усередині щось скрутилося в тугий вузол.

Жодної відповіді.

Бальдр повільно встав, простягаючи руку до меча, що лежав поруч. Його пальці торкнулися руків’я—холодний метал заспокоював.

Тиша розтягнулася.

Він зробив крок уперед.

І саме тоді побачив це.

У дзеркалі, що висіло на протилежній стіні, відображення змінилося.

Його власне обличчя лишалося незмінним.

Але позаду, у темряві, стояв силует.

Бальдр завмер.

Фігура у дзеркалі не рухалася. Вона стояла позаду нього, схована у тіні, немов була частиною темряви, що заповнила кімнату.

Але найгірше було те, що він не міг розгледіти обличчя.

Лише розмите, темне, як затінене полум’ям, і порожні очі.

Бальдр повільно стиснув руків’я меча.

— Хто ти?

Тиша.

Він розвернувся, але за його спиною не було нікого.

Лише порожнеча.

Бальдр знову перевів погляд на дзеркало.

Фігура залишалася там.

І цього разу вона зробила крок ближче.

Серце в грудях калатало, але він не дозволив собі відступити.

— Я не боюся тебе, — сказав він рівним голосом.

Темрява ворухнулася.

І тоді голос.

Шепіт, холодний, як зимовий вітер.

— Не бійся мене. Бійся того, що йде за мною.

Бальдр стиснув зуби, зробив крок уперед і заніс меч.

Але перш ніж він устиг щось зробити, дзеркало розбилося.

Тріщини побігли по поверхні, розбиваючи відображення на сотні уламків світла й тіні.

Фігура зникла.

Лише слабкий звук лунав у повітрі, схожий на сміх, що розчинився у темряві.

Бальдр опустив меч. Його серце все ще билося швидко, але він змусив себе заспокоїтися.

Щось наближалося.

І Локі був правий.

Бальдр стояв серед уламків, стискаючи меч. Тонкі тріщини в дзеркалі відбивали сріблясте світло зірок, немов руни, накреслені на поверхні реальності.

Він повільно видихнув.

Це був не просто сон. Не гра уяви.

Це був знак.

Він підняв голову і втупився в своє власне відображення—тепер роздроблене, розсіяне серед осколків.

"Не бійся мене. Бійся того, що йде за мною."

Ці слова, сказані шепотом, не зникли. Вони засіли глибоко в його свідомості, мов отрута, що розтікається венами.

І тут, ніби відповідаючи на його думки, за вікном завив вітер.

Бальдр рвучко повернув голову.

Він відчув це.

Щось змінювалося.

Вітер більше не був просто вітром—у ньому було щось невидиме, щось живе. Він чув ледве вловимий шепіт, що губився в ночі, відчував, як у повітрі гусне тиша перед бурею.

Він знав це відчуття.

Це був момент, коли світ тріщить.

Мить, коли щось невидиме виходить з тіні.

Йому треба було знайти Локі. І негайно.

Бальдр вийшов із покоїв, його кроки були швидкими, але безшумними. Коридори палацу залишалися темними, лише сріблясте світло зірок проникало крізь високі вікна, розкидаючи примарні тіні по стінах.

Тиша була неправильною.

Він ішов знайомим шляхом, але щось у просторі здавалося… іншим.

Ніби все навколо дивилося на нього.

Він зупинився біля одного з вікон і глянув униз.

Двір, зазвичай освітлений світлом факелів, зараз потопав у тінях. Але навіть у пітьмі він помітив це—щось рухалося біля самої межі видимості.

Темна, майже прозора фігура.

Вона не мала чітких обрисів, лише спотворене віддзеркалення ночі.

Бальдр стиснув щелепи.

Його пальці мимоволі торкнулися руків’я меча.

Він міг залишитися і спробувати розгадати це сам.

Або він міг зробити те, чого ніколи не хотів—знову звернутися до Локі.

Вибір здався очевидним.

Бальдр відступив від вікна і пішов далі.

Локі завжди був там, де його не чекали.

І якщо ця ніч справді була початком кінця—то він знав, де його знайти.

Бальдр рушив коридором швидше. Його кроки розчинялися в глибокій тиші, але відчуття, що за ним хтось стежить, не зникало.

Він знайшов Локі там, де й очікував—у внутрішньому дворику, на одному з кам’яних парапетів. Той сидів, похитуючи ногою у повітрі, і уважно дивився в небо.

— Я чекав тебе, — промовив Локі, навіть не повертаючись.

Бальдр зупинився.

— Ти знав, що я прийду.

— А як інакше? — Локі нарешті глянув на нього, в очах мерехтіло щось незрозуміле. — Ми обоє знали, що після сьогоднішньої ночі ти більше не зможеш заплющити очі й удавати, що нічого не відбувається.

Бальдр стиснув губи.

— Я бачив його.

Локі нахилив голову.

— Кого?

— Фігуру у дзеркалі. Відображення, що не мало обличчя.

Локі не відразу відповів. Його очі спалахнули цікавістю, але в глибині погляду з’явилося щось іще—щось, що Бальдр не міг розгадати.

— І що він сказав тобі?

Бальдр вагався, але зрештою повторив:

— «Не бійся мене. Бійся того, що йде за мною».

Локі повільно кивнув, немов розмірковував над цими словами.