Читати книгу - "Скасуйте рух часу, Enni an"

Два тижні промайнули непомітно. Рома і Катя вже не просто спілкувалися — вони стали добрими друзями. З кожним днем Катя все частіше ловила себе на думці, що їй подобається бути поруч із Ромою. Її серце починало битися трохи швидше, коли він дивився на неї, а його добрі, хоч трохи невпевнені слова змушували її почуватися особливою. А він, у свою чергу, звик до її усмішок і заразливого сміху. Вона стала для нього важливою частиною щоденних днів, і він почав помічати, як приємно бути поруч із нею.

У школі все було як завжди: гучні перерви, розмови про домашні завдання, біганина коридорами. Катя і Рома природно сиділи разом, і навіть найскучніші уроки вже не здавалися такими.

Наприкінці навчального дня, коли всі вже збиралися розходитися, вчителька зайшла до класу з важливим виглядом. Вона зупинилася біля дошки і підняла руку, привертаючи увагу.

— Усім привіт! У мене є важливе оголошення, — її голос звучав трохи урочисто. Усі замовкли.
— Через два дні відбудеться довгоочікувана поїздка з класом. Це буде двотижнева екскурсія до столиці Америки — Вашингтона. Не всі зможуть поїхати, тому прошу кожного підготуватися до співбесіди. Рішення прийматиметься на основі... — вона зробила паузу, аби всім стало ясно, що від їхньої реакції багато залежить, — але поїдуть не всі.

У класі почалися розмови. Учні переглядалися, обговорюючи, хто зможе поїхати, а хто ні. Катя обернулася до Роми.
— Уявляєш, Ром, ми поїдемо в Америку! — з радістю вигукнула Катя, різко кинулася до нього в обійми.

Рома був украй здивований такою реакцією, і здавалося, що він ніколи ще не бачив Катю такою щасливою. Той момент залишив слід у його пам’яті.

Катя швидко зрозуміла, що сталося, і з ніяковістю відпустила його, відчуваючи, як її обличчя заливає червоний колір.
— Ой, вибач… — ніяково промовила вона, опустивши погляд на підлогу і заправляючи пасмо волосся за вухо.
— Ха-ха, нічого, — відповів він із усмішкою.
— Ну, не знаю навіть. Як завжди: хтось поїде, а хтось ні. Але хто вирішує? І за якими критеріями відбирають учнів? Може, всі хочуть побувати, я не люблю, коли когось обділяють.
— У тебе ж є шанс, — відповіла Катя, трохи усміхнувшись. — Ти ж міг би поїхати.
— Можливо, — сказав Рома, — але ти ж знаєш: мій батько не надто переймається такими речами. Він просто скаже: «Тримай гроші, сам вирішуй». І все.

Катя подивилася на нього і тихо зітхнула. У неї були свої переживання щодо того, як її мама та Тіма відреагують на поїздку.

Наступного дня, після уроків, Катя і Рома йшли додому. Рома знову сказав:
— Ну, я поговорив із татом. У загальному, все як завжди. Він сказав, що якщо треба їхати — то їдь, якщо не треба — не їдь. Просто дав мені гроші і все.
Катя задумалася. Це було дивно, але вона постаралася його підтримати:
— Напевно, він просто не вміє показувати, що переживає за тебе.

Рома подивився на неї і кивнув. Він звик до таких реакцій, але все одно його це засмучувало.

Того вечора, коли Катя повернулася додому, їй довелося знову поговорити з мамою про поїздку, адже вже того самого вечора потрібно було дати відповідь у школу. Мама, як і очікувалося, спочатку сумнівалася.
— Ти впевнена, що хочеш поїхати? — запитувала вона, з підозрою розглядаючи доньку. — Це ж так далеко, та й...
— Але, мамо! Рома теж їде, і мені буде значно спокійніше, якщо я буду з ним, — перебила її Катя, намагаючись пояснити. — Я не хочу пропустити таку можливість.
— Ти серйозно? — Мама замислилась, і Катя відчула, як напруга зростає. — Ну, гаразд. Нехай буде так. Але я хочу, щоб ти була обережною, добре?
Катя з полегшенням кивнула.
— Звісно, мамо. Дякую.

У день від’їзду, стоячи на вокзалі, Катя запитала:
— Ти взагалі радий їхати?
Рома трохи помовчав, а потім із усмішкою сказав:
— Якщо чесно, не дуже. Просто все якось дивно... але думаю, це буде цікава подорож. І, можливо, я побачу щось, чого раніше не бачив.

Катя усміхнулася, слухаючи його. У цьому було щось просте й трохи зворушливе.

На горизонті вона побачила знайомий силует — Тіма, старший брат Кати, прийшов провести її.
— Ти впевнена, що все з тобою буде гаразд? — запитав Тіма, обіймаючи сестру.
Катя відчула його підтримку і турботу, і серце наповнилося теплом.
— Звісно, — відповіла вона. — Все буде добре, обіцяю.
Тіма зітхнув.
— Я радий, що ти їдеш. Але не забувай, що я завжди на зв’язку. Будь обережна, добре?

Катя кивнула і пішла до поїзда, з усмішкою поглянувши на Рому, який ішов попереду, забравши в неї валізу.

Коли поїзд рушив, вона відчула, як починає усвідомлювати значущість цього моменту. Це була не просто подорож — це був крок у нове майбутнє, і їй не хотілося, щоб щось пішло не так.