Читати книгу - "Чародій, НМ"

Вибух жаху і страху заповнив його груди, коли він побачив те, що стояло перед ним. Очі, чорні, як сама темрява, дивилися на нього без емоцій, без життя. Довгі пальці, схожі на гілки мертвого дерева, повільно піднімалися до його шиї.

— "Мері!" — його голос був ледве чутним, і він зрозумів, що вже не здатен викликати її.

Темрява проковтнула всі звуки навколо, затискаючи кожен його рух, кожну думку. Він відчував, як його тіло стискається від холоду, як щось невидиме тягне його до себе. Він міг тільки стояти, мовчки, відчуваючи холодну тінь, що заповнювала простір, немов живий організм, що поглинає кожен подих.

— "Не бігай… не ховайся…" — шепіт знову здався позаду нього, і в нього перехопило подих.

Темрява, мов лезо, рухалась навколо, наче збиралася поглинути його. Джон відчував, як щось в ньому ламається. Що він зробив не так? Що ж тепер буде?

Руки тварі наближалися, і він відчув, як біль почав вростати в його тіло

Він спробував рухатись, але ноги не слухалися, мов в'язниці з льоду. Його очі затуманилися від страху, серце билося так сильно, що здавалось, воно ось-ось вискочить із грудей. Джон спробував згадати всі закляття, всі стародавні слова, які міг використати, щоб закрити цей розрив, але розум був розірваний панікою.

Темрява продовжувала поглинати кожен сантиметр кімнати, її холод проникав у саме нутро. Щось торкнулося його руки, довгі, шершаві кінчики пальців, і він відчув, як в них проникає жахлива, крижана сила. Це не було відчуття просто холоду. Це була відсутність життя, безжальна порожнеча, що намагалася поглинути все навколо.

"Мері…" — його голос знову прорвався крізь тишу, але тепер він не знав, чому звертається до неї. Чи могла вона бути ще поруч? Чи вже вона стала частиною цієї темряви?

Але відповідь на його питання прийшла не з неї.

З темряви перед ним вийшов силует, високий, худий, з розплющеними темними очима. Воно не було живим, воно не було мертвим. Це був просто жах. Жах, який не мав форми, не мав меж.

"Не чіпай її…" — Джон почув власний голос, що був ледь чутний, але сповнений відчаю і гніву. Він схопив фоліант міцніше, намагаючись згадати хоча б одне слово, хоча б одну мантру, яка б змогла зупинити це.

Але перед ним не було ні часу, ні можливості. Темрява вже обвивала його, як задушлива пелена, і він відчував, як його тягне в бездну.

"Воно прийшло за тобою," — шепіт знову прокотився по кімнаті, і Джон зрозумів: він уже не може повернутися назад. Він зробив свою помилку, і тепер, він іде в те місце, де вже немає місця для жалю.

Темрява майже поглинула його, коли раптово щось змінилося. Джон відчув, як навколо нього почало рухатися щось жваве, і темрява почала відступати. Він почув її голос — тонкий, але виразний, немов прошептане закляття:

— "Джон!"

Він обернувся і побачив, як Мері простягає руку, її обличчя виражало рішучість і біль. Її очі, хоч і були налиті страхом, світлилися якимось незбагненним внутрішнім світлом, яке не мало нічого спільного з тими тінями, що його оточували. Вона була тут, і вона не дозволила йому зникнути.

Темрява, яка раніше здавалася непереможною і невидимою, почала тремтіти, наче щось могло її розірвати. Джон відчув, як його тіло слабшає, але він намагався йти до Мері. Він стиснув фоліант, в надії, що згадає потрібне закляття, але його розум був розірваний панікою.

— "Мері…" — його голос ледве прорвався крізь тіло, що німіло від холоду.

Мері кивнула йому, і в її погляді була не лише тривога, а й відчайдушна рішучість. Вона зробила крок вперед, і в ту ж мить темрява скинула свою маску — то була не просто темрява, а щось живе, безформне, що намагалося захопити все навколо.

— "Джон, тримайся!" — Мері гукнула, і раптом з її рук вирвався яскравий спалах світла, що розірвав темряву на частини. Сяйво було таким сильним, що й сама темрява почала відступати, ніби не в силах витримати цей потік енергії.

Щось важке і жахливе зашаруділо і відсахнулося в глибині темряви, мовчи відступаючи, наче воно мало свій страх. Але Мері не відводила погляду від Джона, її рука вперше доторкнулася до його шкіри не лише через магію, але й через якусь непохитну волю.

— "Ти не один, Джон," — її слова, як простий заклик, що відбивався від кожного уламка темряви, що відступала.

Темрява стискувалася і нарешті розсипалася на тисячі темних часток, поки не зникла зовсім, залишивши за собою лише порожнечу.

Джон, охоплений емоціями, дивився на Мері, розуміючи, що це була не просто випадковість. Вона зробила це — врятувала його від того, чого він не міг зрозуміти.

Мері дивилася на нього спокійно, але її обличчя все ще було напруженим. Вона знала, що це ще не кінець.

— "Ми ще не вибралися. Але зараз… зараз у нас є шанс." 

Холодні руки мері прощлись по його плечам