Читати книгу - "Майнкрафт: Пригоди в Рост Нікітосі, Стружик Лев"

Микита і Максим зручно вмостилися у вагонетці, яка, набравши швидкість, мчала крізь ліси й пагорби, наближаючись до Рост Нікітоса. Їхній маршрут лежав через відкриті простори, поля й невеликі річки, де зрідка зустрічалися місцеві звірі, що здивовано дивилися на наших мандрівників.

Максим, не втримавшись, обернувся до Микити і з цікавістю запитав:

— Микито, ти ж, мабуть, там побував? Розкажи вже мені нарешті, чим він особливий, цей твій Рост Нікітос.

Микита кивнув, посміхаючись від задоволення. Він любив ділитися своїми враженнями про місця, які відвідував, а особливо коли розмова заходила про велике місто, яке тепер вони наближалися побачити разом.

— О, Рост Нікітос, — почав він із гордістю. — Це справжній центр нашого світу. Там усе: і величезні торгові площі, і бібліотеки, і навіть канчелі — величезні будівлі, де продають що завгодно: від квітів до глини.

— Та ну! — сказав Максим, недовірливо піднявши брови. — І що, там усі такі… Ну, розумні?

— Атож, Максиме! Там народ вчений, як ніде більше. Вони так і розмовляють: „Шановний добродію, чи не скажете ви, котра година?” або „Перепрошую, пане, але це місце вже зайнято”. Немає їм рівних, коли йдеться про ввічливість і манери. Не скумоїди ж якісь там чи дурмоїди, як інші, — підморгнув Микита.

— Оце-то так! А я думав, що в Скармарловці народ і так наче не дурний. Але ж бачиш, які там усі розумні! — Максим зупинився, задумавшись, а потім спитав: — А ще… От ти ж казав, що там навіть істоти різні є, не такі, як у нас. Це правда?

— Абсолютно! Знаєш, наприклад, там живуть так звані „мечоносці” — велетенські риби з неймовірними плавцями, які у водах нашого Поку точно не зустрінеш. Вони, як справжні, — відповів Микита, очікуючи враження на обличчі друга.

— Ух ти! Неймовірно… А ще хто? Хто там, у Рост Нікітосі, у самому центрі світу?

— Ну, на торговій площі — повір мені! — є лисиці, яких вивчили торгувати! Уявляєш собі? Стоїть собі лис у червоній шапці, продає якісь квіти. І уяви собі: підходиш до нього, а він тобі такий: „Купуєш? Чи дурень, як цей скумідал, що ходить без копійки?”

— Ти жартуєш! — засміявся Максим. — Лис у шапці? Та це якийсь цирк!

— Та отож! — розсміявся у відповідь Микита. — Рост Нікітос — то не Скармарловка чи Скрутськ, де всі знають кожного скелета чи крипера! Там усе інше. Ну, хіба можна порівняти?! І скелетам у Рост Нікітосі також нема діла до нас.

Згадуючи попередні пригоди, Максим нахмурився.

— Порівнюєш із нашими минулими пригодами, га? — запитав він, нахилившись ближче до Микити. — Як тобі битва з Босом Скелетосом у Скармарловці? А ця дурна боїця з Ендер-Викликачем у Скрутську? Гандал, який вони там влаштували, досі в голові не вкладається…

Микита кивнув, теж трохи помрачнівши, хоча й посміхався, згадуючи ті пригоди:

— Це було щось… Бос Скелетос! Ой, скільки разів я вже думав, що ми не виживемо в тій битві. Але ми здолали його, викинули у лаву, яка застигла на наших очах, а жителі пізніше його закопали. А пам’ятаєш, як жителі ще пам'ятник йому поставили? Написали: „Бос Скелетос назавжди вмер! Здохла ця тварюка!” Ха-ха-ха!

— Так, якби не ми, його скелети захопили б містечко й знищили все, що там дороге, — підтвердив Максим. — А Скрутськ? Якби не дощ, який ми встигли викликати, Ендер-Викликач і його ендермени залишили б після себе пустку!

— Ой, скумідал цей Ендер-Викликач! Та ще й хитрий, як лис! — сказав Микита. — Він думав, що ми піддамося, а ми ж тоді йому показали! Пам’ятаєш, як він з останніх сил кричав: „Я ще повернуся!” А де він тепер? Його в тому дощі рознесло на шматочки.

Максим кивнув, злегка посміхаючись. Було приємно відчувати, що їхні подвиги лишили відбиток у пам’яті тих містечок.

— І ось тепер, ми знову мчимо до пригод, — сказав Максим, радісно посміхаючись. — Ну, сподіваюся, там буде більше приємних пригод, ніж небезпечних.

— О, ще б пак! Рост Нікітос — то не просто центр, то цілком інший світ. Тільки не надійся на те, що гандалу там не буде, — підморгнув Микита. — Боїці там проходять щодня: то ринок перевіряють, то ще що. Звісно, вони називають це „охороною порядку”, але всі знають, що то просто час від часу когось вигнати, щоби всі на тому вчились.

Раптом вагонетка здригнулася і почала сповільнюватися. Микита і Максим обернулися і побачили перед собою невеликий камінь, що лежав на рейках. Вагонетка різко зупинилася, й обоє хлопців ледь не посипалися один на одного.

— Ех, скумоїди ви, хто оце каміння на рейки кидає? — знервовано сказав Максим, піднявшись.

— Мабуть, від скелі відвалився, — припустив Микита, уважно оглядаючи рейки. — Не хвилюйся, це просто нещасний випадок.

Вони разом підняли камінь і відкинули його подалі з рейок, а потім обтрусили руки.

— Ну що, готовий продовжити? — усміхнувся Микита, повертаючись на своє місце у вагонетці.

— Так, звісно! Повний вперед! — вигукнув Максим, і вони знову натиснули на педаль, яка пришвидшила їхній транспорт, знову спрямовуючи їх у бік Рост Нікітоса.

Їхні обличчя сяяли від нетерпіння, і кожен з них у душі передчував нові пригоди, які чекали попереду.